Конспект розмови «Як ми перейменовуємо вулиці наших міст?» із фестивалю «Фундамент»

У рамках книжкового фестивалю «Фундамент» відбулася розмова «Як ми перейменовуємо вулиці наших міст?». Модерувала подію журналістка й авторка ютуб-каналу про декомунізацію «Обличчя Незалежності» Дарка Гірна, а спікерами стали письменник і документаліст Мирослав Лаюк та києвознавець і член Комісії з питань найменувань Тиміш Мартиненко-Кушлянський. 

Обговорили те, як відбувається дерусифікація вулиць наших міст, як ухвалюються рішення щодо перейменувань, яким чином висвітлювати деколонізацію України Заходу та як пояснювати самим українцям, чому Пушкін — це Путін.

Далі — конспект події.

Дарка Гірна розпочала розмову з того, що сьогодні Україна позбувається «російської хмарки» і часто в наративах країни-агресора звучить звинувачення, що українці руйнують культуру, історію і самі нічого не створюють. Мирослав Лаюк відповів, що не бачить нічого поганого в руйнуванні того, що було побудовано не за правилами, грубо, несправедливо й корупційно. Літературознавець порівняв досягнення російської пропаганди із сучасними новобудовами, зведеними без документації, з порушенням певних норм.

Письменник не бачить нічого поганого, якщо після повернення Криму ми зруйнуємо теплицю, зведену на Херсонесі, і сподівається, що там усе ще можна буде знайти щось справжнє. Він також наголосив, що українцям має бути байдуже, що скаже Росія, нас має цікавити лише реакція Заходу, й нам самим слід працювати з цією реакцією, постійно говорити про причини деколонізації.

Мирослав пригадав, як у серпні був у селі Лупареве на півдні Миколаївської області. Ця місцевість зараз повністю понищена: села обстріляні, спалені. Там на цвинтарі письменник розговорився з пані, яка щиро не розуміла, навіщо перейменовувати вулиці та зносити пам’ятник Пушкіну. Мирослав пояснював їй колонізаційні наслідки деяких висловлювань поета, на що жінка згадала антирелігійні тези Шевченка. Тоді Лаюк запитав: «Чому в кожному українському місті є вулиця Пушкіна, пам’ятник Пушкіну, проте немає пам’ятників Ґете, Байрону, Сервантесу? Хіба вони гірші письменники?» Він назвав це передусім питанням справедливості.

Якщо говорити про цих людей виключно як про письменників, то з погляду літературознавства несправедливо й непропорційно ставити пам’ятники Ахматовій і Цвєтаєвій, проте не називати вулиці на честь польської нобелівської лауреатки Віслави Шимборської, Сильвії Плат, Емілі Дікінсон.

Модераторка розмови повернулася до теми правильного донесення декомунізації в Україні до світу й зауважила, що на Заході зараз тема деколонізації дуже популярна. Однак чи можна порівнювати Україну з іншими державами, які позбувалися імперського впливу?

На думку письменника, світу важливо пояснювати, що є багато білих плям, про які він не знає через те, що був засліплений «величчю російської культури», в яку вкладали великі суми коштів:

Мирослав пригадав постать Лесі Українки: вона не отримала належної слави та визнання ні за життя, ні після смерті, оскільки не було державних інституцій, які перекладали б її, запрошували на симпозіуми. Нам не повернути у світовий дискурс ні Зерова, ні Плужника, ні Лесю Українку, проте важливо не допустити цього знову.

Спікер пригадав різницю між популяризацією українських і російських книжок у 90-х: презентації творів українських письменників відбувалися на околицях Нью-Йорка, водночас на презентаціях російських авторів були столи з «ікорочкою й водочкою», був запрошений увесь істеблішмент Нью-Йорка, літературні критики.

На важливості консолідації всередині України наголосила Дарка Гірна й пригадала результати опитування Інституту національної пам’яті, відповідно до яких 70% населення підтримують дерусифікацію публічного простору. Крім того, вона навела дані проєкту «Деколонізація.UA» про перейменування вулиць у різних містах і областях країни. На питання модераторки щодо сповільнення цього процесу в Києві та прохання навести приклади імен, навколо яких найбільше притичин, Тиміш Мартиненко-Кушлянський відповів, що головна відмінність дерусифікації міста полягає в тому, що її було розпочато ще задовго до того, як це стало мейнстримом, — приблизно з 2018 року. 

Експерт пригадав, що спочатку серед членів Комісії з питань найменувань була консервативна меншість, яка вважала, що перейменування вулиць Пушкіна чи Толстого є посяганням на історичну спадщину, проте більшість розуміли: потрібно відмовлятися від цього і вшановувати своє. Повномасштабне вторгнення прискорило процеси, тривалість яких тоді оцінювали в 7—10 років. Тиміш запевнив, що сьогодні дерусифікація проходить майже ідеально, й поділився спогадами про початок, коли суспільство охопив емоційний запал негайно перейменовувати все, а влада не знала, що робити. Він навів тезу власного допису в соцмережах про «топонімічну катастрофу», що насувалася, й зазначив, що існувала загроза абсолютної політизації всього процесу.

Тоді Комісії вдалося зупинити хаос, і сьогодні місто встановило певну планку якості в деімперіалізації, до якої, на думку києвознавця, тягнеться решта країни. Модель, закладену в Закон України «Про засудження і заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», запозичено саме з Києва. У перейменуванні вулиць столиці керуються двома речами: чинним законодавством і експертною думкою. Тиміш також зазначив, що автори проєкту «Деколонізація.UA» мають радикальне бачення дерусифікації й слабку методологію, адже в їхньому переліку з 420—450 об’єктів більшість реально не існують, не підлягають деімперіалізації за законом, або ж київська експертна група ухвалила рішення, що їх не буде перейменовано.

Серед спірних постатей, які мають певне коло «захисників», Тиміш Мартиненко-Кушлянський насамперед назвав Булгакова як особистість, яка «тригерить усіх найбільше». Проте перейменування вулиці минуло безболісно. Тиміш зазначив, що до повномасштабного вторгнення подібних дискусій і конфліктів було в десятки разів більше. Сьогодні ж вони переважно стосуються письменників російської срібної доби. Частина людей не розуміє, навіщо перейменовувати.

Мирослав Лаюк, зі свого боку, зауважив, що важливий не стільки сам проспект Маяковського, скільки те, що він перетинається з вулицями Ахматової та Цвєтаєвої. Тиміш відповів, що Цвєтаєва вже «від’їхала», але Ахматова поки що залишилася: перейменування цієї вулиці лише планується.

Модераторка Дарка Гірна пригадала лист до ЮНЕСКО культурних діячів, які підписалися проти деколонізації Одеси. Вона також звернулася до історії дерусифікації міста, а саме до першого його мера — Едуарда Гурвіца, батько якого був репресований комуністичним режимом, тому для політика важливо було декомунізувати Одесу. Однак усі вулиці повернули собі російські імперські назви. 

В Одесі російсько-радянський міф закріпився з обранням на посаду міського голови у 2014-му Геннадія Труханова, а до того його пропагував ще в 2007 році Олексій Костусєв. Модераторка повернулася до згаданого листа й розповіла, що його наскрізною ниткою є теза про те, що українці тепер замінюють усі назви, так само як колись це робили більшовики, не розбираючись у складнощах історії. У зверненні наголошують, що південь України перебував у складі Російської імперії й мав свій особливий культурний процес, тож ми не можемо сьогодні відмовитися від нього. Але де межа, коли ми мусимо відмовитися від російського маркера або ж маємо продовжувати дискусії навколо нього?

Мирослав Лаюк розповів про те, як за тиждень до дискусії відвідав Одесу, завітав до Художнього музею, де побачив, що відбулося з пам’ятником Катерини: його перемістили на територію музею і поклали в металевий контейнер. Письменник проти руйнування пам’ятників: на його думку, їх краще вивозити і складати у відведене місце.

Мирослав Лаюк зауважив, що проблему російських письменників можна розглядати з різних боків. Із погляду літератури це справа читання, естетичного задоволення, літературознавства. Він не підтримує цькування русистів, оскільки це науковці, які виконують свою роботу. На думку спікера, вони мають знати свій предмет, аби давати нам певні рецепти, хоча більшість із них справді працюють над іншим. Тема називання вулиць — це розмова про те, що певна людина посіла величезне місце в літературі, має для нас значення. Лаюк пригадав статтю німецького інтелектуала, головною тезою якої було «Пушкін — не Путін».

За словами Лаюка, люди часто плутають те, що відбувається під час війни, коли країна стікає кров’ю, і те, що буде після. Спікер наголосив, що по завершенні війни відбудуться нові обговорення спірних особистостей, проте зараз усі «очі цієї системи» є нашою екзистенційною проблемою.

Модераторка розмови згадала про певну сіру зону, в якій перебуває частина українських діячів: Микола Бажан, Павло Тичина, В. Домонтович. Дарка Гірна наголосила, що це безумовно талановиті люди, проте достатньо суперечливі особистості. На її думку, в Україні є певний суспільний договір не чіпати їх, проте цікаво, де та межа, до якої такі контроверсійні постаті залишаються з нами.

Тиміш Мартиненко-Кушлянський відповів, що тепер цей суспільний договір переживає кризу, немає консенсусу. Ми потребуємо глибокої дискусії про цю плеяду українських радянських митців. Нинішнє обговорення цих людей — це спроба інтерпретувати події минулого з погляду сьогоднішнього дня, пошук простих рішень. Цей підхід спікер вважає антинауковим і таким, що абсолютно викривлює розуміння тих подій.

Тиміш пояснив таке порівняння тим, що ці суб’єкти Російської Федерації нібито мають національний статус, проте їхнє населення абсолютно денаціоналізоване. Також він згадав сучасну Білорусь як приклад суспільства, з якого всі свідомі «національні елементи» виїхали й у якому тепер немає «жодного натяку на культурне життя».