Восени 2024 року в Києві відбувся перформанс «Коли все руйнується, я тримаюся за пілон» — це проєкт про фізичний вимір самопідтримки, створений перформеркою й хореографкою Ганною Віноградовою у співпраці з Настею Дзюбан.
Перформанс складається з двох частин: під час першої глядачі перебували в кімнаті та переглядали запис онлайн-заняття Ганни Віноградової з її pole-dance викладачкою Дар’єю Паничевою. Вони говорили про побутові проблеми, серед яких утома або ж способи зекономити, а в розмову також впліталися пояснення окремих танцювальних рухів. Далі в кімнаті зʼявляється наживо сама Ганна Віноградова та запрошує глядачів перейти до другої кімнати, де відбувається інша частина перформансу, — у зал із пілонами. Так мисткиня унаочнює, як працює саме фізичний вимір самопідтримки — через хореографічні рухи та реквізити: блискучі червоні підбори, електричні крила метелика.
Ганна Віноградова часто вибудовує свої перформативні практики навколо танцю. Ми поговорили з мисткинею про перформанс і танець як способи підтримати себе, а також про ментальну та фізичну стійкість.
«Коли все руйнується, я тримаюся за пілон» почався з вашого захоплення pole-dance. Як до цього прийшли?
Я займалася класичною хореографією, джаз-модерном, контемпорарі-денсом, трішки хіп-хопом. А пілон з’явився у ковідні часи. У мистецькій практиці я помістила його в сучасний танець. На заняттях із пілоном у залі люди поводяться інакше: анімалістичні назви трюків здавалися смішними; тіла, закручені на палці у вузлики… Я не розуміла, чому це ніхто не помічає. Мене це вразило й надихнуло зробити перший перформанс із використанням пілону під назвою «Моя культура». Я довго шукала локацію, як у старих фільмах. Було важко, бо більшість таких місць зараз сучасні і скляні. У стрип-клубі «Яскравий носоріг» у готелі «Турист» на Лівобережній знайшла червоні шкіряні диванчики, камерність і необхідний вайб. І там у шахтарській касці з ліхтариком я підіймалася на пілон, проводила конкурси і кричала в білій пачці.
А рік тому потрапила на подію, яка мене страшенно вразила: вечір, де люди танцювали довкола пілона, без змагання, без духу суперництва. Це дуже підтримуюча спільнота. Я такої перформативності не бачила в жодному перформансі останнім часом. Там була настільки потужна енергетика, що мені здавалося, що от-от із підлоги вирвуть цей пілон і злетять у космос. Для мене на тій вечірці був присутній дух війни. Це був дуже агресивний простір. І ця агресія не спрямована на мене. Бо на пілон можна залазити метеликом, а можна злітати блискавкою.
Я залізла на підвіконня, щоб краще бачити виступи. Стояв хлопець, який вболівав за танцівників. Він був у довгому шкіряному плащі й видавав звуки, схожі на диких птахів. У когось з учасників на підборах було пір’я. У мене виникло відчуття нереальної актуальності цього всього, такого насиченого, присутнього і живого. Я намагалася написати про це есей — не вийшло, але ідея залишилася. З цього й народилась назва наступного перформансу: «Коли все руйнується, я тримаюся за пілон».
Другий показ припав на день після обстрілів. І оцей контраст — між війною за вікном і звуком руху дитячих крилець у вас на спині під час підняття на пілон — викликав дисонанс. Ви навмисне це хотіли підкреслити?
Усе, що я роблю, виникає з практики. Обрала робити те, що мені приємно. Не самоексплуатувати себе, а шукати задоволення. Могла зробити щось агресивне, але воно не приходило. Крила, як щось світле й ніжне, з’явилися від темноти листопаду, передчуття важкої зими — у такі часи підсвідомо хочеться ліхтариків. Під час репетицій не могла залишити крильця у студії, тож кожного разу носила додому. Вони не були ввімкнені, але перехожі були щасливі їх побачити. До того ж ти не можеш знати, як і на що зреагує публіка.
Цю виставу я показала двічі. Для мене вона починається з моменту, коли в першому залі вмикається аудіозапис. Це моя розмова з тренеркою під час заняття. Перша група людей його навіть не помітила. 8-хвилинний запис повністю поглинув гамір. Тоді як друга принишкла, слухала й навіть повторювала деякі рухи, про які йшла мова.
Я завжди думаю, що пропоную людям і куди їх занурюю. Мені дуже подобається ця зала з великими вікнами з видом на Львівську площу. Уявляла собі напівсоціальну ситуацію, коли в цей простір потрапили люди, трохи знайомі між собою, і чують розмову, яка була колись тут записана. У ній ішлося про розминку. Була думка, що це спонукатиме звернути увагу на своє тіло або теж заохотить із кимось побалакати. А в цей час, в іншій залі, я повністю повторювала цю розминку. Коли закінчила, відчинила двері й запросила до себе людей, де продовжував лунати запис, що тепер слугував переходом і чимось спільним між нами.
Для вистави обрали обмежений простір: люди сиділи на підлозі, дуже близько до дії, але при цьому було присутнє відчуття, наче для тебе нікого нема. Неначе глядачі підглядають за приватною практикою. Ти насправді на виступі занурюєшся в себе?
Я розуміла, що виникатиме таке відчуття. По суті, це моє заняття в залі, але переформатоване в щільну перформативну практику. Здається, що я, як перформерка, в цій ситуації схожа на людину, яка сидить сама в кімнаті й щось робить, і я була готова до того, що люди наче підглядатимуть. Якось просила Настю Дзюбан побути на моєму місці, а я б тоді поглянула на це збоку. Така інтимність для мене зараз є бажаною. Якби я побачила таку людину, яка буркоче щось під ніс, шкрябає підлогу, то проасоціювала б себе з нею. У мене наразі присутнє бажання до споглядання чогось неспішного й інтимного, але відкритого до спостереження.
У цій виставі я конкретно не знала, що робитиму з туфлями, і чекала, що прийде: у мене є структура, на яку спираюсь, але дії не заплановані. Мій інтерес — це не повторювати, що було вчора, а дивитися, що виникає. Тому кожного разу я танцюю по-іншому. Це дуже хвилює — бути перед поглядами людей, у такій інтимній ситуації, де я не розділена з ними. Мені здається, що я взагалі побула з кожним і з кожною.
Під час показу ви вдягаєте туфлі на руки, витираєте їм підошву і взагалі активно взаємодієте. Звідки вони з’явились?
Я ніколи не танцювала на підборах раніше і придбала їх спеціально для цього перформансу. А спробувати вмовила дівчина з Миколаєва — Дар’я Паничева, у якої я брала приватне заняття. Цей досвід з нею був дуже потужним, напівсестринським-напіввідьмацьким. Я постояла на цих підборах і вразилася, як змінюється тіло, мені сподобалося, як воно вкорінюється. Нога стає важкою, ти мусиш постійно думати про опору.
Там є основний крок, ніби промазування туфлі об підлогу. Щось схоже на копита коняки. А коли ноги відривалися від підлоги, відчувала себе метеликом. У своєрідному взаємопроникненні символом цього дійства став пегас.
Під час всього дійства ви щось бубоніли, але дуже нерозбірливо, це якийсь прийом?
Це почалося з того, що я знімала себе на камеру під час занять. Почала розмовляти з пілоном і запитувати, що ми сьогодні будемо робити, у якому він настрої. Я розумію, що це лише гра в моїй голові. А одного разу підійшла і просто обійняла його. У виставі є цей момент, бо раніше на відео я побачила, що це було вдало.
Тобто перформанс — це й фіксація ідей, що виникають під час репетицій, і шепотіння — також про це. Але Настя підказала, що шепотіння лише біля пілона виглядає, як молитва. Тому режисерським рішенням було застосувати його на всю дію. Також це про інтимність, перебування на самоті.
На прем’єру прийшла ваша мама, вона балерина в минулому. Як оцінила виступ?
Я їй написала, що буде перформанс, і запросила подивитись в один із днів. Вона обрала один, а прийшла на обидва. Раніше вона такого ніколи не робила. Привезла із собою київський тортик і мала дуже натхненний вигляд. У перший день не знала, чого очікувати, а у другий змогла заглибитись.
Дитячі крила з ліхтариками, чарівна паличка на постері додавали відчуття казковості й чарівності. Це ваша особиста внутрішня потреба чи підтримуюча складова?
Крильця я придбала ледь не перші за пошуком у ґуґлі, а коли отримала й зібрала — просто закохалася. У моєму дитинстві такого не було. Чарівна паличка не ввійшла в перформанс, хоча вона теж світиться й навіть видає звук. Над пілонами були лампи, я хотіла їх торкатися паличкою, а вони мали загорятися. Але від цього рішення відмовились.
У мене є бажання магічного й казкового, і я його сама легко собі забезпечую — можу створити умови, щоб пограти. Також думала про те, чи не є це ескапізмом, спробою втекти від реалій у світ внутрішній. З боку виглядає, що так. Але для мене це вписано в буденність.
Іноді з’являється щось надмірне й потребує виходу, тоді я можу заспівати, чи одягнути якийсь капелюшок, змавпувати щось. До того ж я виросла в танцювальній спільноті. Усе дитинство — як один концерт. А концерт — це відчуття свята, навіть якщо виступаєш ти.
Для мене піти на пілон, одягти золоту спідничку, червоні туфлі, зробити рух і відірватися від землі з відчуттям польоту — річ дуже підтримуюча. Натхнення і сил ще на тиждень уперед, а якщо це з кимось розділити — ще надовше. Тому, коли все руйнується, я тримаюся за пілон.
