У межах мистецького конкурсу з промоції читання від Українського інституту книги в «Сенсі на Хрещатику» відбулася дискусія, присвячена книжковим клубам. Учасниці розмови — модераторки чотирьох різних за форматом українських книжкових клубів: Анастасія Євдокимова (книжковий клуб «Сенсу»), Богдана Неборак (The Ukrainians Media), Анна Вовченко (Читацький ПЕН-клуб) та Тетяна Гонченко (клуб «Непозбувного книгочитуна»). Поговорили про те, які книжки найкраще обирати на перші обговорення; які ще є формати популяризації читання, крім живих обговорень; та хто має бути в центрі клубу — текст, читач чи модератор?
Далі — конспект дискусії.
Формати книжкових клубів
Обговорення книжкового клубу The Ukrainians Media завжди відбувається зі спільнотою, тобто амбасадорами, які мають доступ до матеріалів медіа та підтримують його фінансово. За словами модераторки Богдани Неборак, клуб мав кілька етапів: усе почалося в грудні 2021 року зі звичайного обговорення роману Ольги Токарчук «Бігуни» із запрошеним гостем, літературознавцем Остапом Сливинським. Це були зустрічі-обговорення якісних і цікавих текстів.
Після повномасштабного вторгнення змінилася мета клубу: зустрічі стали терапевтичними — вони були про книжки, які пояснюють природу тоталітаризму та російського імперіалізму. Далі почалися обговорення за форматом сократівського діалогу: усі учасники, до 20 осіб, мають таблички з іменами. Модератор закидає кілька питань до обговорення і пропонує людям висловитися. З собою він має таймер та аркуш паперу, щоби записувати імена учасників, які підняли таблички, щоб говорити. У результаті з’являється такий собі «кошик думок» і залишається відчуття, наскільки насправді об’ємний цей текст.
«Хоча й завжди за цими столами, де є більше, ніж двоє людей, буде хтось дуже веселий і дуже харизматичний, а хтось буде, наприклад, стриманіший та скромніший — це не означає, що чиїсь думки не мають права прозвучати. І саме тому цей формат із таймером та табличками дозволяє висловитися всім. А також — викликає неймовірні обговорення», — ділиться Богдана Неборак.
Богдана Неборак
Згодом клуб The Ukrainians Media зазнав нової трансформації — обговорення тепер відбувається за участі двох запрошених гостей. Це завжди (чи майже завжди) хтось, хто ближче до світу літератури, і хтось дальший від цього світу. Таким чином вдається зберігати цей демократизм, тобто не відбувається вправ із літературознавства в такому собі літературознавчому гуртку. Паралельно також існує онлайн-обговорення, яке нагадує цей формат сократівського діалогу, та доволі великий чат, де зберігаються навкололітературні розмови.
Концепція книжкового ПЕН-клубу, як пояснює Анна Вовченко, полягає в тому, що для обговорення обираються книжки, які важливі для становлення українських письменників. На кожній зустрічі є хедлайнер або хедлайнерка, які вибирають для себе важливу книжку і спікерів, із якими обговорюватимуть її. Для Анни Вовченко улюблена зустріч читацького ПЕН-клубу була з Анною Грувер та обговорення збірки оповідань «Тридцятий рік» Інґеборґ Бахман разом із Богданою Романцовою та Роксоляною Свято.
«Я завжди питаю мого хедлайнера чи хедлайнерку, чому саме ця книжка, чому її важливо читати саме зараз. Іноді виходить таке терапевтичне обговорення для самих людей, яким давно хотілося б поговорити про цю книжку, про те, як вона вплинула на них як на авторів; що вона з ними зробила як з літераторами; як вона їх ввела в літературу. Наприклад, Анна Грувер дуже класно розглядала, як Інґеборґ Бахман зробила її фактично тією авторкою, якою вона є», — говорить Анна.
Анна Вовченко
Прикметно, навіть на такі зустрічі приходять люди, які зовсім далекі від світу літератури. Ярослава Стріха у своєму нещодавньому інтерв’ю окреслила важливу тезу: «Не хочеш бути снобом — читай». Читання має бути досвідом, який зрівнює між собою людей дуже різних світоглядів, професій і життєвих бекграундів.
Коли Тетяна Гонченко створювала свій перший клуб на Позняках, то нічого не знала про книжкові клуби, навіть не була на жодному обговоренні до цього. Просто в сусідньому будинку відкрилася книгарня, тож так і виникла ідея створити клуб.
Клуб на Позняках мав стати просто живою бесідою, без дуже глибоких копань, від яких всі бояться ходити на книжкові клуби. І це вдалося — навколо обговорення книжок утворилося дуже тісне ком’юніті, фактично спільнота друзів. 15-20 учасниць по колу розповідають свої враження про книжку. Зазвичай кожна учасниця більш-менш готується, робить собі нотатки, що б вона хотіла сказати. Завжди вітаються доречні ремарки. І таким чином відбувається не те щоб хаотична, але така собі «масова розмова».
Другий книжковий клуб Тетяни Гонченко — у «Сенсі» — триває вже пів року. Це теж уже стала спільнота, де всі всіх запам’ятали і можуть передбачити, кому яка книжка «зайде».
«Мені здається, зараз головна мета таких клубів — забезпечення живого спілкування про книжки. Це дуже терапевтична історія. На одній із наших зустрічей у «Сенсі» учасниця запропонувала нам заповнити анкету до своєї наукової роботи про вплив читання та обговорення книжок на внутрішній стан. Раніше я би вагалася з відповіддю, але після обговорення книжки я відчула, як сильно в мене покращилося самопочуття. Принаймні на ці 2-3 години клуб повністю змінює стан людини», — каже Тетяна.
Тетяна Гонченко
Модераторка книжкового клубу «Сенсу на Хрещатику» Анастасія Євдокимова розповідає, що виник він два роки тому і відразу мав кілька форматів: живі зустрічі читачів і читачок та онлайн-трансляція, яка дозволяє долучатися до обговорень значно більшому колу людей. Так само є чат — важлива платформа для комунікації. Чат клубу відкритий, та іноді з таким форматом складно, бо збираються не завжди налаштовані на одну хвилю люди.
Ще один важливий момент в книжковому клубі «Сенсу на Хрещатику» — це читацький щоденник: така книжка, у якій можна малювати, записувати щось. «Цей читацький щоденник існує для того, щоби побороти всі травми, нанесені шкільною освітою і щоб робити з книжками все те, що ми мріємо робити, — виписувати улюблені цитати, домальовувати персонажеві роги, розмальовувати якусь квіточку, як антистрес. Ще можна поставити в окремому полі плюсик, коли нас дратує персонаж, — таке завдання є в щоденнику по “Сестрах Річинських”: ставити плюсик, коли тебе дратує отець Нестор», — розповідає Анастасія Євдокимова.
Читацький щоденник — це про гру, можливість наперед подумати, що б ти хотів сказати про цю книжку — виписування собі проблем, тем, запитань, які я хочу проговорити, які мене мучать.
Анастасія Євдокимова
Що таке книжковий клуб?
На думку Богдани Неборак, книжковий клуб передбачає насамперед обговорення книжки і відповідно — дуже демократичну історію. Це може бути спілкування онлайн у Zoom або в чаті ОСББ; обговорення найскладнішої філософії чи творів Нобелівських лауреатів разом із однодумцями.
«Мотивації можуть бути неймовірно різні, але все завжди зводиться до спільного читання. Теоретик ХХ століття Гарольд Блум казав: “Читання — це самотня діяльність” і завжди читач з книжкою ніби сам на сам. Але несподіваним чином клуб дає товариство: інтелектуальне, але також і емоційне», — міркує Богдана Неборак.
Для Анни Вовченко читацький клуб так само має демократичний характер, попри те, що «клуб» наче «натякає на щось дуже закрите, дуже елітарне, дуже отаке high-class британське». Крім того, як зазначає Анастасія Євдокимова, під час книжкового клубу можливо фіксувати якісь деталі, окремі сказані слова, образи, можливо, навіть відразу малювати мапу ідей. Багато що залежить від модератора чи модераторки, але так само і від готовності читачів і читачок, від того, наскільки люди включені в процес. Саме тоді це обговорення буде живим та результативним.
Книжковий чи читацький клуб?
«Ми оперуємо трьома головними чинниками літературного процесу: автор, читач і текст. І щось одне ми закручуємо навколо текстів, робимо це текстоцентрично, ідеєцентрично — натомість зовсім інша історія може бути навколо читачів і читацьких досвідів», — зазначає Богдана Неборак.
Якщо йдеться про проєктний менеджмент, тобто саме про організацію клубів, можна ставити перед собою різні цілі. І з огляду на це, ось цей фокус або на читачеві, або на текстові, може теж бути різним. Для модераторки це просто трошки різні ракурси, з яких можна поглянути на книжковий клуб.
Хоч серед чинників літературного процесу є ще й автор, для Анни Вовченко він «помер» і лишилися тільки тексти та читачі. І цей батл — що переважить: книга або читач — залежить, напевно, від концепції куратора і від формату. У ПЕН-і модераторка препарує читацькі досвіди українських письменників і говорить з ними про книжки, які зробили їх тими авторами, якими вони є. Це історія про те, щоб подивитися під іншим кутом на те, що пише ця людина та чому вона так пише. А ще розглянути тяглість між цими авторами, діалог різних країн, різних часів, різних часопросторів. Дуже потрібно таким чином вплітати українську літературу гармонійно, непомітно, без вузликів, у такий дуже загальний, дуже строкатий контекст літератури світової.
Правила і табу книжкових клубів
На думку Богдани Неборак, усі спільноти мають обирати для себе певні правила, так звані «суспільні договори» чи кодекси, оскільки книжкові клуби — це також певного типу спільнота, яку можна і потрібно формувати. Одним із ключових правил має бути повага до вибору і думки іншого. Саме книжковий клуб є тим форматом, який дозволяє побачити іншого, побачити дух іншого, спробувати зрозуміти його.
«Я переконана, що толерантність — це та річ, про яку треба не просто говорити, а яку треба намагатися знайти в себе в серці, у душі, свідомості і качати, як м’яз. Це такий момент виживання для нашої спільноти. І книжкові клуби — це далеко не найгірший майданчик, який дозволяє нам це робити», — каже Богдана Неборак.
Єдине табу для авторів у читацькому ПЕН-клубі — їм заборонено пропонувати свої книжки для обговорення. Єдина поступка Анни Вовченко була Андрієві Бондарю, який випросив дозволу обговорити Джозефа Конрада, якого він перекладав. «Це було дуже цікаве обговорення, на якому Андрій прямо не відповів на жодне моє запитання», — ділиться Анна Вовченко.
Принцип другого читацького клубу в селищі Козельщина Полтавської області, який Анна також модерує, такий самий, що й для The Ukrainians — слухати, чути, казати самому і давати сказати іншим. У Позняківському клубі Тетяни Гонченко, за словами авторки, «анархія», адже правил як таких немає, але в центрі все одно обговорення та розмова. Часом такі засідання стають бурхливими і дискутивними, що, як ділиться модераторка, одного разу їхню групу вигнали з книгарні, де вони проводили засідання, бо вони гучно сміялися і вживали матюки.
Структура розмови для кожного клубу
Організовуючи книжковий клуб, важливо розуміти, якою буде його структура: чи треба готувати оригінальні питання, чи є якісь шаблони, чи структура взагалі не потрібна.
Тетяна Гонченко поділилася, що для першої своєї зустрічі готувала список питань, хоча не обійшлося без труднощів: для клубу вибрали сучасну українську авторку, а матеріалу за її текстом було небагато. Проте вже у процесі обговорення було зрозуміло, що більшість питань навіть не було поставлено. Анна Вовченко, навпаки, перед кожною зустріччю складає для себе план розмови та робить список із чотирьох основних питань: дещо з цього виходить обговорити, дещо — ні. Усе залежить від того, як піде розмова.
Коли книжковий клуб The Ukrainians Media починався, Богдана Неборак готувала питання для учасників та учасниць і ставила собі за мету, що ці питання мають змушувати їх думати. Згодом підготовка до клубу ускладнилася: важливо було, щоби для глядачів та слухачів це була цікава бесіда, яка дає відповіді на питання з теорії літературознавства, які, можливо, будуть їм корисні. Так Богдана ділиться враженнями про обговорення роману «Місіс Делловей» Вірджинії Вулф із літературознавцем Романом Веретельником та головною редакторкою Divoche.Media Оксаною Павленко: розмову вибудували на конкретних прикладах із книги — про новаторство письма авторки, про те, що таке потік свідомості, чому інші письменники наслідують цю манеру, або як цей текст спрацює в інших книжкових клубах.
«В обговоренні часто йшлося про комічне, бо в романі дуже багато британського гумору, та про ікони фемінізму. Опісля ще мали блискучі питання і коментарі з залу. Наприклад, комусь із читачів не сподобався переклад і він ділився прикладами. Дійшли навіть до думки, що, можливо, це навіть був менсплейнинг, тобто чоловічий погляд на явища. Загалом команда The Ukrainians Media дуже багато готується, аби на виході люди хотіли висловлювати свої думки», — каже Богдана Неборак.
Як обрати книжку?
Тривалий час Анастасія Євдокимова думала, що найбільш універсальною книгою для першого обговорення на книжковий клуб є «Ворошиловград» Сергія Жадана. Але з часом її думка змінилася.
Тема підбору книжок для клубів завжди викликає обговорення, тому що ніхто не має чудотворного інструменту розуміння, яка книжка зайде, а яка — ні. У клубі Тетяни Гонченко складається так, що найкраще, найвеселіше і найцікавіше обговорення трапляється з книгами, які більшості не зайшли. Якщо книжка сподобалась, то найчастіше немає дискусії. А якщо навпаки, то учасники й учасниці можуть три години поспіль просто розбирати на шмаття, що саме не так, де недопрацював редактор та автор_ка.
«Водночас в іншому клубі ми читали “Українець Джонатан і двадцять сім мерців” — набір коротких історій, які, здавалося дуже важко обговорювати: у них дуже багато героїв, часових періодів, тому можна заплутатися. Але врешті, обговорення вийшло одним з найтепліших серед усіх, що в нас були, тому що кожен знайшов свої сенси, тезу, яка зачепила», — розповідає Тетяна Гонченко.
На думку Анни Вовченко універсальної книжки для входу в будь-який читацький клуб не існує в принципі, бо все залежить від концепції спільноти. У випадку ПЕН-клубу книжки вибирають автори, і дуже цікаво послухати, як саме вони аргументують цей вибір.
«Наприклад, Ярина Чорногуз для клубу обрала “Книгу сміху та забуття” Мілана Кундери. На питання “чому?” відповіла з такою ідеальною військовою іронією: “Бо людям зараз дуже хочеться саме цього: сміху і забуття”. Це була досить діагностична фраза, яка багато чого казала і не тільки про особисті враження від перебування серед цивільних, але й дуже багато про нашу атмосферу, у якій ми живемо. І якось з цієї точки було дуже цікаво подивитися на читацький досвід Ярини, яка вперше познайомилася з Кундерою ще до війни. І через цей її читацький досвід препарувати цю ситуацію, у якій ми зараз опинилися. Незалежно від того, військові ми чи цивільні, живемо в тилу чи в прифронтових місцях, який у нас бекграунд у цій війні. Хоча книжка взагалі не про те», — каже Анна Вовченко.
У той же час для Богдани Неборак універсальною книжкою для клубу є «Пані Боварі» Гюстава Флобера, оскільки це один з найбільш читаних романів епохи реалізму, зокрема в блискучому перекладі Лукаша українською мовою. Для першого засідання вона пропонує опиратися на формат і цілі книжкового клубу при виборі тексту. Так, клуб The Ukrainians намагається читати книжки, які є чільною класикою європейського модернізму:
«Переважно це якісь або злободенні книжки, або ж це можуть бути книжки, які дозволяють нам певну «передишку», як, наприклад, сучасний болгарський роман “Часосховище” Ґеоргі Ґосподінова. Сумний роман про сутінки Європи, але він водночас доволі веселий — там є багато жартів, над якими саме українці готові посміятися», — розповідає Богдана Неборак.
З організаційного: до обговорення треба завжди перевіряти, щоб книжка була в наявності. Іноді це доходить до суперпригод: клуб The Ukrainians мали обговорювати «Катананхе» Софії Андрухович, яка була буквально щойно «з печі». І команда дійсно дуже довго спілкувалася з видавцем — до того, що навіть якщо б він зміг доставити примірники в книгарні, він би привіз їх на обговорення.
«Дуже важливо обирати те, в чому у вас є переконання, що це буде читомим», — фіналізує Богдана Неборак.
