Антропологія слів про війну: рецензія на збірку оповідань та есеїв «Я (не) знаю, як про це писати»

Здається, про війну вже написали все та всі. Поезію, коротку та довгу прозу, документалістику, есеїстику. Про війну пишуть ветерани, описуючи будні під прицілом ворога: прямолінійно, реалістично, безжально — як Валерій Пузік у «Мисливцях за щастям» чи Артем Чех у «Точці нуль». Про війну пишуть цивільні, волонтери — відверту репортажистику про зруйновані міста, як-от «Бахмут» Мирослава Лаюка, чи ніжну та крихку поезію про втрати, перші дні війни, тривоги та відбої, як у «Тонкому льоді» Ірини Цілик.

І навіть з усією тією геометричною прогресією, з якою полички з умовною назвою «Література про війну» зростають, помилкою буде вважати, що нічого нового вже неможливо почути, побачити, прочитати. Цієї помилки могли припуститися й авторки оповідань та есеїв зі збірки «Я (не) знаю, як про це писати» та не написати своїх текстів.

Письменниці Ніла Ревчук, Анна Софіна, Анна Сєдих і ще безліч інших талановитих авторок, більшість із яких мали небагато досвіду в написанні прози, долучилися до курсу My Story української письменниці Ірени Карпи та створили контурну карту досвідів і переживань — тонка лінія сполучає історії в одну нечітку фігуру з 34 кутами-текстами — загостреними та болісними, сточеними та обнадійливими.

Кожна авторка писала про свої переживання російсько-української війни — виписувала їх у літери на своїх трьох чи тридцяти сторінках. І намагалася себе переконати: навіть якщо вона не знає, як про це писати, вона все одно буде це робити. Попри все, всупереч усім.

Усі оповідання «Я (не) знаю, як про це писати» написані жінками і здебільшог про жінок. Десь головним героєм є старий дідусь, десь — кіт чи собака, але все одно жіноча оптика збірки — наскрізна та індивідуальна. Жінки в «Я (не) знаю, як про це писати» не конвенційні та стереотипні, а контроверсійні та різні: тендітні, грубі, саркастичні, ніжні. І, відповідно, погляди на одні й ті самі теми в них теж дуже відмінні.

Досвіди — відмінні, і їхнє прийняття часом украй обмежене — дистанцією, прірвою в розуміннні контекстів та загалом небажанням їх розуміти. Кожне оповідання в цій збірці побудоване за спільним патерном: початок — 24 лютого 2022 року. Вибухи, страх, бажання врятуватися за будь-яку ціну. Ховатися в метро чи їхати за кордон, спати на матраці в коридорі, зібрати валізу найважливіших речей. Перші кілька місяців єднання було очевидним, бо це давало надію і бодай трохи рятувало. Коли перший шок минув, кожен набутий досвід перестав бути колективним, а рушив своєю особистою траєкторією. І тоді стало зрозумілим — прірва між ними неминуча. А межи тим — і осуд.

Як правильно: залишатися за кордоном зі своїм, сформованим за багато років життям чи повертатися додому, попри все? Що робити: розривати стосунки з найкращою подругою, яка підтримує вторгнення Росії в Україну чи до останнього сподіватися, що її можливо переконати? Чи правильно потайки мріяти про те, як твій чоловік міг би виїхати за кордон, якби у вас було троє дітей?

Кожна авторка відповідає — вона не знає. І вся ця збірка покликана допомогти їм дізнатися: виписати свої емоції та переживання в текст. А для читачів —  це ніби змога потрапити в такий собі музей, де треба тільки дивитися — обережно, з-за рогу — та нічого не чіпати. Можливо, не приймати чиїсь думки, можливо, чітко розуміти відповіді на всі ті питання, якими мучаться герої кожного короткого тексту. Але не проєктувати на себе — лише спостерігати. Намагатися дистанціюватися та переступити прірву контекстів, за якою, можливо, вийде знайти розуміння.

Кожен текст збірки — про нову героїню чи нового героя, що не чіпляють увагу, не запам’ятовуються. Вони — прості люди, яких можна зустріти в місцевих кав’ярнях, на дитячих майданчиках чи в лікарняних чергах: побачити й одразу забути. Але, зрештою, у цій збірці запам’ятовуються не люди — запам’ятовуються історії, їхня щирість і щемкість. 

Тексти молодих авторок, учасниць курсу Ірени Карпи — радше не про форму, а про зміст. Не в кожне оповідання виходить зануритися, не кожне виходить провідчувати, деякі з них пролітають повз пам’ять, не залишаючи нічого, а деякі — лишаються у ній дрібним осадом та щемким післясмаком, як в оповіданні Анни Софіної «Надія»: мама з малою донькою та батьками повертаються в село, у яке заїхали танки, от тільки невідомо — наші чи чужі.

Часом авторки звертаються не до приватного, а до колективного досвіду, намагаючись передати згуртованість, єдність і патріотизм через почасти занадто патосні фрази про «безсонну для всієї країни ніч на 25 лютого». Часом тексти навпаки пронизані глибокими персональним деталями — фільтр цигарки, який тліє так само, як тліє бажання героя зрадити тих, хто зрадив його. Або ж пісня «Лети» Vivienne Mort, що звучить із колонок і нагадує про загиблого на війні брата героїні «Щоб то був ти» авторки Вікторії Степаненко: «…і лиш один, з усіх один таки залишиться живий, я б так хотіла, щоб то був ти».

Одне з оповідань збірки — «Червоні починають та виграють» Марини Лазовік. Ідеться тут про червону нижню білизну, яку купляє головна героїня, аби повернути сексуальність у її стосунки з чоловіком-військовим. 

Хай як би це звучало, та цей атрибут — один із багатьох кодів війни в цій збірці. Близькість і її неможливість через відстань та сиру землю окопів — і приваблива білизна в «Червоні починають та виграють», яка допомагає боротися за цю близькість, попри війну. Старе поламане фортепіано з оповідання Ірини Шмигельської «Клавіша за клавішею», яке, попри власне перебування на прифронтовій території, головна героїня намагається полагодити, аби були музика та життя. Капюшон з оповідання Христини Живогляд «Простір у капюшоні», що стає символом спогадів про час до повномасштабного вторгнення, які так складно відпустити — героїня ховається в нього, як у темну печеру. А «Сходи» Катерини Науменко взагалі побудовані як суцільна метафора, ніби в «Божественній комедії» Данте: бабуся піднімається до свого поверху по сходах, ніби з темного пекла до раю, бо через відключення світла ліфт не працює. Паралельно — зустрічає своїх сусідів-грішників та дізнається їхні історїі блекаутів, фіксуючи, наскільки кардинально змінилося не тільки її життя.

Обкладинка «Я (не) знаю, як про це писати» — теж своєрідна мапа кодів: валіза, у якій сховані зруйновані багатоповерхівки, розбитий лак для нігтів, банка вишневого варення та речі, які згодом будуть зовсім не за сезоном — тепла весна за кордоном настала на диво швидко. Та сама «тривожна валізка», у яку кожна з авторок намагається покласти щось дороге та цінне для неї — тільки б не забути, тільки б не лишити в закутках міст, скверів, квартир те, що так легко може розсіятися. Варто тільки дочитати останнє оповідання збірки — текст Марини Лазовік «Море. Моє» про повернення Криму, — як приходить усвідомлення, що всі ці маленькі художні деталі — не про війну, а про те, що відбувається всупереч їй.

Курс Ірени Карпи, в межах якого була створена ця збірка, називається My Story і оповіданням і такою самою назвою книга й завершується. Знову-таки, ключ до розуміння концепції та важливості цих текстів захований не в них самих, а в деталях — вільних рядках, на яких кожен читач може написати свою історію, чи форзацах: на першому — закреслене «не знаю», на останньому — «знаю».

«Я (не) знаю, як про це писати» — це антропологія людських слів та емпірики у війні. Спроба знайти відповіді на запитання для себе, а не дати їх іншим. Можливо, колись ці історії стануть іще одними свідченням смерті та життя у світі-катастрофі для майбутніх поколінь. Проте зараз жіночі погляди на російсько-українську війну залишаються потрібними насамперед для українців. Нам важлива призма жінок-військових: поезія Ярини Чорногуз чи Ірини Бобик. Нам важлива призма жінок-ВПО: «Сєвєродонецьк» Світлани Ославської чи «Маріуполь. #Надія» Надії Сухорукової. Нам важлива призма жінок, які втратили та втрачають кожен день, як-от у максимально особистісному романі Олесі Хромейчук «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою».

Навіть якщо здається, що про 24 лютого нічого нового сказати вже неможливо, є імовірність переконатися у зворотному.