Від виснаження до утопання і навспак: рецензія на книжку Бориса Філоненка «Культура під тиском від ООО/ОООО»

«Культура під тиском від ООО/ОООО» — книжка мистецького критика та куратора Бориса Філоненка. Це збірка вибраних текстів, написаних та опублікованих протягом 2020–2024 років, у яких автор розмірковує про деякі виставкові проєкти, які відбувалися в цьому часовому відтинку. Борис пише також про мистецькі практики Андрія Сагайдаковського, Павла Макова, Кати Бучацької, Нікіти Кадана, В’ячеслава Полякова. Повсякчас залучає соціальні, політичні контексти, тим розвиваючи наріжні теми книжки — існування та розвитку спільнот до та під час війни, роль художників у них. Екскурси в історію мистецтв та філософію оприявнюють мистецькі процеси в Україні як послідовні та цілісні. 

Борис Філоненко — співзасновник та редактор видавництва ist publishing. Зокрема, він редактор-укладач серії Small Run Books, його передмови супроводжують українські переклади В. Ґ. Зебальда, Петера Слотердайка та С’юзен Зонтаґ у серії книжок warning books. Він також досліджує та створює комікси, наприклад, графічний роман «У м’яті» (ist publishing, 2020). Серед нещодавніх мистецьких проєктів, які співкурував Борис, варто згадати «Кола Сільваші» (Київ, 2024), «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» (Львів, 2023), Павільйон України на 18-й Венеційській архітектурній бієнале (2023), Павільйон України на 59-й Венеційській бієнале (2022), а також Другу бієнале молодого мистецтва (Харків, 2019).

«Культура під тиском від ООО/ОООО» — це слова з 42 сторінки першого накладу англомовного каталогу до проєкту Відкритої групи «Падаюча тінь “Мрії” на сади Джардіні» в українському павільйоні на 58-й Венеційській бієнале (2019). У семи дірках від діркопробивача обставини, причина або агент тиску залишаються невідомими, можливо, навіть цензурованими. Перший текст книжки закінчується фотографією цієї сторінки з дірками, яка стає початком «нерівномірного мікстейпу про повільне й, імовірно, тимчасове розв’язання тих питань, що лишаються на периферії, відтінені масивом великих подій». Дірки від діркопробивача лаштовані також на кожній сторінці книжки, пліч-о-пліч із автором вони продовжують ставити запитання: культура під тиском від -коли? чого? кого? Зрештою, безпосередній тиск від металевого різця діркопробивача стається в одну мить, ми лише засвідчуємо пустку, тиск якої має іншу якість. 

Анотація звертається до постаті на обкладинці так: «Ідучи по воду, художники й художниці можуть принести з криниці сучасності кілька чорних дір». Однак, об’єднані в книжку, ці тексти можуть облаштувати простір для ревізіоністського синдрому читача_ки. Цей хтось продовжить відновлювати — чи радше наново прокладати — тяглості, роздивлятися мереживо полишених смислів. 

Філософ Славой Жижек порівняв початок повномасштабної війни для українців з неминучим, але вільним вибором бути закоханим, тобто з неуникним вибором боротися. Така подія, як війна, заковтує та порушує звичайні плинності пам’яті. Чи здатні ми, все ще неминуче закохані, пригадати, що було напередодні?

Тепер, коли у пластах спогадів можна розрізняти відтінки переживань від початку великої війни, існує можливість зазирнути у світ напередодні. Мимоволі тексти Бориса спонукають читача до такого зазирання: опиняємося на вуличках Венеції опісля aqua alta (повені), коли триває 58-а Венеційська бієнале (2019); проходимо сквером біля Харківської школи архітектури опісля Другої бієнале молодого мистецтва; досліджуємо місцеві річки, зокрема середохрестя Лопані та Харкова, разом із художником Павлом Маковим протягом 1990-х; відвідуємо майстерню художника Андрія Сагайдаковського в карантинному Львові; проходимо першими залами виставки «Камінь б’є камінь»; разом із Катею Бучацькою та кісткою динозавра заходимо в приміщення PinchukArtCentre (2020).

На початку книжки лаштовано «Дві спроби бурмотіння після бієнале: висока вода і діркопробивач». З інтенції осмислити досвід 58-ї Венеційської та Другої бієнале молодого мистецтва у Харкові для читача починається мимовільне та примарне спогадування мистецького життя напередодні та на початку великої війни. Усе починається пошуком письма деінде — у щоденникових записах, робочих нотатках, чернетках. Слідуючи Ролану Барту, Борис припускає: «думки, варті уваги, перебувають на маргінесах письма». Цей перший текст не ховає власної розглублености: він радо залучає в себе фрагментарні чернетки з синтаксисом внутрішніх поворотів думки. Внутрішні непевності пульсують, коли Борис завершує або перериває речення знаком питання у дужках — «(?)»; намальована навіть таблиця, де є намагання схематизувати непевності зовнішні.  

Прикметно, що такий текст-бурмотіння, темою якого є «персональне замішання», значно різниться від наступних, які мають стосунок до проєкту «Фонтан виснаження», представленого в українському павільйоні на 59-ій Венеційській бієнале (2022). Під тиском від зрушеної лінії фронту бойових дій iнтимне сум’яття письма, запитання «чому ми не можемо?» та вразливість мистецьких ініціатив перед державними установами відходять на другий план. У часи катастрофи сформовано цілісне й виважене висловлювання, спрямоване до зовнішньої авдиторії у «Другому кураторському стейтементі» до українського павільйону, який Борис курував разом з Лізаветою Герман та Марією Ланько. Обидва тексти — перший «персонального замішання» та серединний як повідомлення до світової мистецької спільноти — перебувають під тиском. 

Поряд лаштовано «Хронологію “Фонтана виснаження”, 1995–2022» — особливу, віддільну від цілого послідовність зродження та метаморфоз «Фонтану виснаження» — твору Павла Макова. Заразом ці перетворення стосуються публічного простору, річок, історичних потрясінь у Харкові та країні загалом. Ця хронологія увиразнює та довершує ідейні розгортання всієї збірки. Поряд із віддалено присутнім потягом до ревізіоністського синдрому, розладнаністю письма та виваженою хронологією присутній ще один спосіб взаємодії з минулим, цього разу — в його історичних конфігураціях. Мова про «стрибок тигра» — концепт, розвинутий філософом Вальтером Беньяміном у есеї «Про поняття історії» та втілений в однойменному творі Нікіти Кадана 2018 року. «Стрибок тигра», як пояснює Борис, — це «здатність акцентувати події минулого, спираючись на поточний стан сьогодення».

Книжка дозволяє різноманітно подорожувати географічними мапами та мереживами ідей, які зумовлюють регістри функціонування мови та спільноти. Так, наприклад, затишна та захищена львівська майстерня Андрія Сагайдаковського змінюється відкритою та вразливою платформою станції «Історичний музей» харківського метро, на якій у перші місяці повномасштабної війни була організована художня майстерня Aza Nizi Maza Миколи Коломійця. Сприятливі для «стрибка тигра» гранітно-білі експозиційні середовища межують із зеленаво музейними залами дому Ханенків, які стають осердям вітальности та турботи. Цілість «Культури під тиском від ООО/ОООО» формована матеріальністю та левітаціями у часі. Заразом цілості сприяє внутрішня композиція та особлива динаміка концептуальних сув’язей. Деякі з них означені вже на перших сторінках: вода, тінь, мова. Деякі нанизуватимуться поступово: речевість, спільноти, простори.

Вода у книжці пов’язана з харківськими річками, які досліджував Павло Маков, та двома повенями. Перша стається у Венеції та межує з виснаженням смислів, які були спостережені автором на бієнале. Друга стається в Харкові влітку 1995 року (після злив місто надовго залишається без водопостачання), і її документація почасти зберігається в особистому архіві Павла Макова. У книжці «Utopia, Хроники 1992–2006» художник міркує: «Дивовижний час — маловідомі харківські міфи стають для мене реальністю, тим часом як сама ця реальність невблаганно перетворюється на міф». Художник докладається до міських мітологій та додає власну — «Фонтан виснаження», який початково резонував із постійною відсутністю тиску води в несправних фонтанах у Харкові.

Палеонтологічна крихкість кістки динозавра у проєкті Каті Бучацької «Рекорд болю» захищена стінами ніби природознавчого музею та є вказівкою «на зовнішній світ». По-іншому річ існує у згадуваній роботі Нікіти Кадана «Стрибок тигра» — це залізні списи, які ніби зроблені зі знарядь праці на машинобудівному заводі. Їх виготовили для повстання в Горлівці 1905 року: «Однак назва роботи наголошує на тому, що до музею вони потрапили не через вдалий кидок у вирі повстання […], а завдяки концептуальному зусиллю художника», — потверджує Борис. Така матеріальність дозволяє водночас володіти «матеріальним свідоцтвом» та актуалізувати «сучасну політичну боротьбу», на думку художника. Ці варіації смислового квітування речевости в експозиційних просторах межують із незворотною руйнацією у В’ячеслава Полякова — його фотографії серії «1.|.1» не розмежовують минулого та теперішнього, виставкового та дійсного. 

Коли культура під тиском від неозначених відсутностей та осяжної ворожої зброї, неминуче мова також відчуває тиск, вона починає «власну історію виснаження» (Маков), або ж «взаємопорозуміння тут проминає повз мову» (Кадан). Борис натрапляє на безпечні поверхні або химерні глибокості слів, тривкі та заслаблі значення. Співприсутні також «вітальність» мови та неоприявнені ексклюзії «кризових територій» на 60-й Венеційської бієнале «Чужинці усюди». Водночас є надія, що «чужинцеві» вдасться передати досвід війни на помежів’ї голосу та мови. Зворушлива подорож у розвій історії мистецтв, концептів-метафор та фрагментів письма завершується німотою, коли мова починає мовити до її носіїв, коли в окупованих містах не лишається свідків-мовців. Від утопання до виснаження — і навспак.