Книжка поета і художника-дизайнера Миколи Леоновича «Повільна людина», що побачила світ цієї осені у видавництві «Смолоскип», стала особливою подією. По-перше, вірші Леоновича давно не публікувались, а тепер з’явилися друком дуже гідно, в супроводі його ж графіки. По-друге, Микола Леонович у 2023 році мобілізувався до українського війська та зник безвісти у квітні того самого року під Авдіївкою. Тож «Повільна людина» постає яскравим зразком книжки з максимально актуальної полиці творів захисників і захисниць України у війні, але також і знаком сподівань та очікувань на звістку про її автора.
А по-третє, ця книжка виявилася чи не першим або принаймні одним із перших видань у стилі класичних «зібрань творів» для поетів і поеток покоління, що дебютувало на українській літературній сцені у 2000-х роках. Таким чином даючи матеріал якщо й не до глобальних узагальнень і підсумків про поезію минулих і нинішнього десятиліть, то принаймні до роздумів у цьому напрямку.
Два полюси поезій Микола Леонтовича
Микола Леонович народився у 1981 році в Полтаві. У 2000-х роках він став помітним учасником поетичного і загалом літературно-мистецького середовища, пов’язаного з Семінарами творчої молоді, які проводило в Ірпені та Ворзелі видавництво «Смолоскип». У 2003 році Леонович здобув лауреатство в літературному конкурсі «Смолоскипа», і за рік з’явилася друком його книжка «Агон». Після цього він (продовжуючи значно менш інтенсивно публікувати поезію) найактивніше працював як книжковий художник — у його оформленні, з його ілюстраціями та шрифтами вийшла величезна кількість книжок та інших проєктів в Україні та за кордоном. У цій галузі Микола Леонович став визнаним митцем та експертом.
До книжки «Повільна людина» ввійшли вірші Миколи Леоновича різних часів. Розпочинають її тексти зі збірки «Агон». І не просто розпочинають, але, як на мене, залишаються її головним акцентом. Це, зрештою, доволі небанальний випадок: поет розкривається як зрілий, різноманітний і самодостатній автор уже в першій своїй книжці. Котра — нагадаю — побачила світ двадцять років тому, далекого 2004 року. Нестандартними варто назвати й стилістичні сполучення та перетини «Агону». Один «полюс» цієї збірки — вірші підкреслено класичної форми, позначені деколи також античними мотивами. Здобув поширення коментар іншого поета-воїна, Ігоря Мітрова, який під час презентації «Повільної людини» на фестивалі-ярмарку «Книжкова країна», звертаючи увагу на цей «неокласичний» момент, назвав Леоновича «сьомим у п’ятірному гроні» (це з урахуванням «шостого» Віктора Петрова).
Пристань до берега. На мокрому піску
Приспи свій біль; най він тебе рятує
Від тебе й від життя. Хай зарізку
Луну твоїх мовчань він знов почує.
Мовчи і знай: зійде, мов сон, владар
Цих берегів, цих плавнів і затоки,
Його мовчання — дикий танець хмар,
Його слова — це зашморг златоокий.
Його рука твоє торкне чоло.
Зрони сльозу: тут болісно і голо
Прийдуть до тебе пси останніх марень:
Не човен, а труна; сю ніч тебе сколов
І розірвав порочне вічне коло
В затоці міста; у тілах кав’ярень.
Ілюстрація — фото unsplash
Так, сонет — не частий гість у книжках сучасних поетів. А в «Повільній людині» можна знайти ще й не таке — навіть терцини. Утім, ефектна формула Мітрова, звісно, є перебільшенням та образною грою (як, до речі, на мою думку, не можна сприймати буквально й аналогічне означення Віктора Петрова). Насправді, працюючи з історичною формою, Микола Леонович легко вдається, скажімо, до сюрреалістичних елементів чи до постмодерних переходів між рівнями та дискурсами.
А головне — поміж текстів збірки «Агон», уміщених до «Повільної людини», є ще другий тип, другий «полюс» — верлібри, побудовані чи то за складними асоціативними схемами, чи то, навпаки, на ґрунті легкої «повітряної» багатозначності:
Він каже мені Микольцю
Учителю кажу я
ми віддаляємось в сад
райський
філософічний
сад божественних пісней
Учителю кажу я
віддаляємось
І в цих віршах Микола Леонович, як бачите, не менш інтенсивно, ніж у «класичних», взаємодіє з літературною спадщиною, чи то пак «літературним багажем». Поему «Інтермедія», приміром, оминаючи очевидно програмові цитати, явно можна відчути як діалог із поетикою чи то Чубая, чи загалом того періоду та напряму:
ТИ ПІШОВ НАДОВГО
Я ЩЕ ДОСІ БАЧУ СПИНУ ТВОЮ
ЗАГУБЛЕНУ В КОРИДОРІ
І ТІНЬ ТВОЯ ЗАГЛИБИЛАСЬ
В КОРИДОПОДІБНИЙ ТАНЕЦЬ
ЩЕ ДОВГО
ТВОЯ УСМІШКА МИНАТИМЕ ДВЕРІ
АЛЕ ТИ ВЖЕ ПІШОВ
ЗОВСІМ
ЗА ТВОЮ ВІДСУТНІСТЬ
ОСІНЬ ПОВОЛІ
ВКРИВАЛА САМОТОЮ ПОДВІР’Я
ГЛИБОКІ
ЩО В НИХ І ЗОРІ НЕ ЗАЗИРАЮТЬ
А ТІЛЬКИ ПАДАЮТЬ
ПО ТОМУ
ЛИШИЛИСЯ ГОЛОСИ
ГОМОНІЛИ НАВКОЛО
ТЕРОРУ ЩОДЕННОСТІ
ЯКИЙ МОЖНА ЗНАЙТИ
У ПІСТРЯВОСТІ ПОШМАТОВАНИХ ГАСЕЛ
СЛЬОЗИ І ЗОРІ ПЕРЕТВОРЕНІ НА СІЛЬ
ВКРИЛИ ПОТОМЛЕНІ ВЖЕ ТІЛА ВУЛИЦЬ
І БРУКІВКИ
З НАЛУПАНИХ СКЕЛЬ
В ОСТАННЬОМУ ЗЛОМУ ПОРУСІ
ЧІПЛЯЛИСЬ ДО ПІДОШОВ (…)
Ілюстрація — фото unsplash
Або характерне динамічне нанизування знаків у вірші, що його Леонович чи не найчастіше читав на своїх виступах у першій половині 2000-х років:
(…) і лавреата
і премію
з телефонної буди
і кілька поламаних іграшок
і кілька скляних кульок
і мишу на мотузці
і Венеру без канчука
зрештою і канчук
кау чук
чубук
колобук
колобук
колоbook
і кілька нових мелодій
і пару нечуваних акордів
і трійко нових матюків
і діву огиду
і діву зраду
і приходив до мене поет убієнний
і мене ублажав наче дівка з гарему (…)
Коли читаєш сьогодні вірші саме зі збірки «Агон», вражає їхня болісна «пророчість». Це постійні мілітарні мотиви, образи драматичного прощання, обігрування дискурсу заповіту. Звідки воно все в молодого чутливого лірика, який шукає вигадливих форм на тлі самозанурених літературних ігор двотисячних років?
«Були часи нудні / не бились на мечах», «це військо ладо і дружинно», «без трун лежать, вгодовані землею / тіла, що з пороху постали в порох / цю землю кожен тут відчув своєю / на цих ланах точився біль і морок», «ми з тобою уже померли / чи ще чуємо крик сурми», «До ворога немає більше зла, / В очах мерця підійметься заграва, / Чи проти бився він, чи бився за»… Це лише дещиця цитат, узятих навмання. Що ж, книжка Миколи Леоновича стає у тривожний ряд «поезії передчуття».
Мистецтво упорядкування
Інші розділи «Повільної людини» становлять збірка «Read my lips (Повтори це за мною)», написана вже у другій половині двотисячних та свого часу не опублікована, кілька поетичних циклів, об’єднаних під назвою «Цикли», та традиційний фінал: вірші поза збірками.
У такому виданні багато важить доречне упорядницьке рішення. «Повільну людину» уклала перекладачка Марина Александрович, дружина Миколи Леоновича. Ретроспективність розташування текстів і блоків цілком вдала, вона дозволяє спробувати спостерігати за змінами і трансформаціями в письмі поета. Цікавий і драматичний момент — поезія після першої збірки «Агон». Після настільки цілісного об’єкта, мабуть, неминуче щось на зразок кризи — тобто пошуку нових шляхів, перебування у непевності.
Справді, так можна сприйняти частину віршів із «Повтори це за мною». Зокрема, там, де Микола Леонович експериментував із розлогими, психологізованими верлібрами:
Жінки повертаються додому з бібліотеки.
Тисячокрилі книги в порожніх залах літають,
розгинаючи свої тверді і м’які палітурки,
витираючи пил із чола, гортаючись самотужки,
коли жінки повертають додому зі своєї роботи,
до своїх сімей, щоби не відчувати самотність.
Зварити чай, приготувати поїсти
і перевірити, чи зробила дочка уроки.
Якби життя не було важким, то вся література
була би легкою.
І розгинаючи в ліжку натруджені за день
плечі, ми забуваємо, що передаємо із рук у руки
не знання, а заледве теплі доторки
на важких книжках (…)
Ілюстрація — фото unsplash
Здається, у цьому «постагонному» пошуку найвартісніші вірші (на тлі загального доброго рівня та високої поетичної культури) — ті, в яких Леонович знаходить чітко структурний, концентрований образ або певну зовнішню структуру, що дозволяє розгортати форми і сенси.
Як-от у вірші «Ловець літер»:
Ти розводиш руками, розводиш і
колекціонуєш цікаві різновиди
літер.
На кінчику пензля їх часом тримаєш, аби
потім випустити на свободу. Або
притискаєш їх до паперу — тоді вони
ворушать своїми тонкими вусиками;
ти тримаєш їх у баночці разом із тушшю.
А інколи ти виходиш зі свого стану
перманентної зосередженості і блукаєш
вулицями, придивляючись до перехожих —
всі вони нагадують літери різних абеток (…)
Або в одному з «Циклів» під назвою «Нумерологія», де тексти розгортаються на основі зворотного відліку:
Чотири: маленька нічна імпровізація
а от уяви собі сніг
сніг — це я і ти, чорне в білому
під ліхтарем, що ніяк
не згасне
***
Три
Прецінь без тебе
сад потонув у траві
тобою буцім
Деталі, які важливі
Проте головне, як на мене, амплуа поета Миколи Леоновича у «Циклах» і віршах поза збірками — майстер деталі. Інколи формотворчої, інколи психологічної чи просто вільно-яскравої, що неначе сама починає утворювати нові простори.
Як у вірші без назви, написаному в 2020 році:
сум як записка таємним
чорнилом — на серці;
двір учора розломило криком,
а сьогодні на тому місці
я зачепив лицем павутину:
невидиму, ледь відчутну.
терпне вечір у ртутному
стовпчику спогадів.
тоді час розкусити
чорнильну таблетку суму.
коли я повертався, не було вже
і павутинки. хтось зірвав її
і поніс у жмені обличчя.
це нічого, той чоловік
скоро знову кричатиме.
Коли читаєш вірші Леоновича 2020-х років, дуже гірко думати про те, що він був змушений перервати творчість і піти на фронт воювати проти російської навали. Те, що така доля була, можливо, передбаченою, становища не полегшує, якщо не навпаки. Власне у війську Микола пробув недовго, з цього періоду віршів немає, є лише один із останніх перед зникненням його дописів у соцмережах — із першими враженнями від служби…
Ілюстрація — Фото Facebook/Смолоскип
Важлива частина книжки «Повільна людина» — її добре оформлення графікою самого Миколи Леоновича. Це і виразний автопортрет на обкладинці, й різноманітні графічні роботи, використані як ілюстрації, й елементи авторського почерку. З ними попрацював поет і дизайнер Лесик Панасюк.
«Повільна людина» демонструє, як навіть попри людську трагедію війни продовжує утворюватись і утверджуватися простір та структура культури. І свідчитиме про це й пізніше, коли стане «просто» історією літератури.
