Вистава «Повернення» — велика премʼєра у Рівному

11–12 травня у Рівненському обласному академічному музично-драматичному театрі відбулася премʼєра. Режисер, художній керівник київського Малого театру Дмитро Весельський поставив на сцені рідного міста виставу «Повернення» за пʼєсою швейцарського драматурга Фрідріха Дюрренматта «Візит старої дами». У репертуарах українських театрів є кілька постановок цього тексту, чим він манить режисерів і глядачів? Які теми порушує? 

У своєму відгуку на виставу головна редакторка медіа «Сенсор» Анастасія Євдокимова намагається поміркувати про інтерпретацію рівненського театру.

Це історія про збідніле містечко, в яке прибуває його уродженка — невимовно багата Клер Цаханасьян. Звісно, містяни, бургомістр, лікар, парох, учитель розраховують, що пані прогуляється місцями своєї молодості у супроводі Альфреда Ілля, з якими вони колись мали лавсторі, пригадає, як тут гарно й затишно, і дасть грошей. Майже так і стається: поважна дама готова дати місту й містянам мільярд за умови, що вони відновлять справедливість і закатруплять Ілля. Виявляється, коли у молодості вона завагітніла, чоловік підкупив свідків і суд не визнав його батьком. Клер була осоромлена, змушена віддати дитину і стати повією. Тож тепер, через 45 років, настав час відновлювати справедливість. 

Вистава починається з того, що зала поступово занурюється у темряву, розкішна люстра й окремі світильники партеру починають блимати: десь перебої зі світлом. Із одного боку, цей прийом створює тривожне передчуття — щось лихе насувається, попереду трилер і драма, а з іншого — глядачі давно звикли до перебоїв зі світлом і знають, що занурення у темряву не передбачає паузи, рух уперед все одно відбудеться, увімкнуться ліхтарики, павербанки, фантазія, й зупинити виставу може лише повітряна тривога. 

Рік тому в київському театрі імені Івана Франка була премʼєра вистави режисера Давида Петросяна за цим самим текстом. Якщо місто Петросяна у «Візиті» безрадісне й похмуре, а персонажі в понівеченому одязі, навколо — сірі пальта й розтоптане взуття, то місто Весельського у «Поверненні» — кольорове. Однак кольори — тьмяні, а дим навколо створює ефект марева, зображення нечітке, увесь цей світ — затуманений. Герої ностальгують за втраченим минулим, у якому «ми були містом культури», і готові боротися за майбутнє.

Сцена захаращена запилюженим меблями, старим автомобілем, зʼїденою іржею вивіскою з назвою міста — усе потребує оновлення, окрім кількох найкращих крісел, обнесених червоною стрічкою, — залишками розкошів, у яких приймають Клер. Розкіш у цьому містечку є, просто її ніхто не може собі дозволити.

Старша пані має багато дивацтв: леопард у клітці; гангстери Робі й Тобі; мажордом, який снує за нею, як тінь; помічники-сліпці Кобі та Лобі; домовина, яку вона із собою привезла і яку демонструє місту. 

Образ великої кішки виникає кілька разів: найперше на афіші, де немає типових для рівненського театру фото, але є образ великої тварини та маленької людини. Це гра тіней на зображенні чи кішка справді має більше сили, можливостей, переваг над людиною? Вперше Клер являється містянам і глядачам, в’їжджаючи на сцену на спині проєкції пантери (такий технічний прийом й естетичне рішення здатне здивувати навіть досвідчену аудиторію), демонструючи владу та статки.

Також коли Альфред та Клер пригадують свої юнацькі стосунки, то він називає її дикою кішечкою, а вона його — чорним леопардом. Чи не тому вона привезла із собою в клітці реального леопарда, який завжди з нею, вірний їй, на відміну від чоловіка, яким вона також, як і всім навколо, володіє? Зрештою кішка втікає з клітки й усе містечко на неї полює, але ж ми розуміємо, що полюють насправді на Альфреда й кожна поява зброї на сцені загрожує не лише леопардові, але і йому. 

Коли Клер висуває свою умову місту, вона не ставить жодних реченців, адже розуміє, що мешканцям треба час, щоб повернути те, що вона називає «справедливістю». Протягом майже півстоліття пані рухалася до того, щоб повернути собі честь. Спершу вона вийшла заміж за заможного чоловіка, а далі, отримавши багатство, почала поступово готувати ґрунт для реалізації свого плану — саме вона володіє всім у містечку: околицями і заводами; мешканцями, котрі обростають новими речами і приміряються до багатства; часом, який грає на її користь, бо добробут і заможніше життя манить.

Одним з елементів «загромадженого» міста є образ хреста — він повсякчас присутній, як і парох, і звернення до Бога, нагадуючи, що громада містечка — християнська, а духовенство залучене в ухваленні всіх найважливіших рішень. У момент відчаю, коли Альфред розуміє, що коло звужується і містяни готові пожертвувати ним заради свого блага, священник каже, що причина страху — в гріху. Свою провину — покинуту дитину — Клер спокутує протягом життя: вона пережила кілька аварій, у неї замість ноги й руки по протезу, вона змінює чоловіків, бо не здатна довіритися і покохати, вона більше не має дітей, а її мета — відновлення справедливості. Для Альфреда його гріх новий, він «забув» історію з судом, затер цей епізод у памʼяті — і враз те, що мало бути тягарем протягом 45 років, що мало його мучити й переслідувати, обертається проти нього. І навіть довгий, болісний, повільний занепад містечка виявляється його провиною.

Пастор каже: «Треба боятися не загибелі плоті, а загибелі душі». Однак Альфред позбавлений інстинкту виживання: він не робить висновків, навіть проміжних; не наважується втекти; не може залишитися; покладається на містян і сподівається на розгрішення. Проте він не намагається поговорити з Клер, перепросити, пошукати спосіб, як усе виправити, він — бездіяльний. Бургомістр схиляє Альфреда до думки про самогубство, щоб він узяв відповідальність за ситуацію до кінця й уберіг містян від потреби погоджуватися на колективний акт насильства.

Він робить крок назустріч Клер, проте надто пізно: місто вже все вирішило, він сам усе прийняв. Навіть його власні діти та дружина обирають блага, доступу до яких досі не мали: одяг, машину, знання, дозвілля — й частиною прийняття з боку Альфреда є вибір їхнього щастя, а не власного життя.

У містечко пані прибула з домовиною, заповненою грошима. А місце, де зрештою протягом вистави стоїть домовина, — це камінь, на якому Клер та Альфред згадували своє кохання. 

Рушниця вистрілює, домовина теж спрацьовує як метафоричний образ: місто, яке помирає, може знову ожити; містяни, яких може знищити бідність, — отримають шанс на щастя; гроші убивають, але й за гроші убивають; душа Цаханасьян давно у цій домовині, й вона хоче забрати туди із собою Ілля; Альфред прирік себе на смерть, коли збрехав у суді й згрішив, і це виявилося злочином без терміну давності; кожен із мешканців міста та їхні нащадки й нащадки їхніх нащадків приречені на тягар цієї домовини — вони або залишаються бідними, або живуть із кровʼю на руках; за умов будь-якого вибору домовина «вистрілює».

Чим ця пʼєса манить режисерів? Чим може бути цікава глядачам? Мабуть, позачасовістю, адже тексту 50 років, а світ — незмінно цинічний. На засідання міської ради запрошена преса — «радіо, телевізія, кінохроніка», щоб зафіксувати знакову подію — фінансування міста.

Але є й те, що принесло у виставу ХХІ століття — можливість прямого ефіру. Саме тому радіорепортер у сьогоднішній версії — це стример, який у форматі реаліті-шоу спостерігає за рішеннями містечка, за винесенням вироку; у прямому ефірі він спостерігає  життя й він же транслює смерть. 

Вторгнення сповільнило розвиток реаліті-шоу на українському телебаченні, однак вони поступово почали повертатися, і тепер мами змагаються за публічне визнання материнства й часто демонструють шкідливі патерни поведінки; а школярка, що вагітніє від педагога і медіакритика, змушена пояснювати творцям і суспільству, що у таких передачах не так.

Це питання у площині етики воєнного стану — воно не має вирішення, але висить у повітрі й вимагає від глядача/спостерігача повсякчас робити вибір: дивитися чи ні, справедливість чи покаяння, самосуд чи… до речі, Альфреду альтернативу не пропонують.