Несправжній фольклор: 9 шедеврів 1960–80-х, що мають авторів

Фольклор був невід’ємною частиною життя і джерелом натхнення для українських митців у всі часи. У 1960–80-х автори естрадних пісень часто свідомо наслідували народну мелодику.

Для Мирослава Скорика це джерело було родинним: від діда-фольклориста і батька-етнографа він успадкував глибоке знання карпатських мелодій, а завдяки настанові двоюрідної бабусі Соломії Крушельницької почав втілювати цей досвід у професійній музиці. На творчість Володимира Івасюка вплинув його батько Михайло Івасюк — письменник і фольклорист. Саме дослідження з його бібліотеки стали основою майбутніх хітів, серед яких — безсмертна «Червона рута».

Поети також майстерно вплітали в тексти народну символіку й ритміку. 

Ділимося добіркою пісень, які були натхненні фольклором. Ці пісні ілюструють: автори настільки точно відтворювали традицію, що створені ними композиції згодом стали її частиною.

Пісню про квітку надії Івасюк писав упродовж трьох років. Рядки, які ми так легко наспівуємо під легендарну мелодію, шліфувалися часом і винятковою вимогливістю молодого композитора. Основою пісні стала легенда, яку Володимир Івасюк знайшов у збірнику свого батька. Популярною «Рута» стала майже одразу — у 1970 році, після виконання на «Пісні року», й досі залишається найупізнаванішою серед українських пісень.

Ще один знаковий хіт, автором і слів, і музики якого є Володимир Івасюк. Легкість, простота й мелодійність «Водограю» спонукають до танцю вже не одне покоління українців.

«Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», «Запроси до танцю» — лише частина композицій Івасюка, що виростали з народної стихії. Завдяки своїй позірній простоті ці пісні залишаються актуальними.

Творчий тандем Ігоря Поклада та Юрія Рибчинського подарував українській естраді низку беззаперечних хітів. Серед них дві мають мелодії, що стилізовані під народні пісні.

«Зелен клен» виконували Надія Пащенко та Ніна Злобіна у супроводі ансамблю «Мрія». Уже десятиліття цю пісню обирають для вокальних конкурсів, і щоразу вона набирає тисячі переглядів на ютубі.

Пісню «Ой летіли дикі гуси» прославила Ніна Матвієнко, хоча першою її виконавицею була Лідія Відаш. Саме з цією композицією у 1974 році співачка здобула «срібло» на Всесоюзному конкурсі артистів естради.

Ще один творчий тандем українського поета-сонграйтера Юрія Рибчинського, цього разу з вірменським композитором Олексієм Екімяном. Екімян, як і Сергій Параджанов, був щиро захоплений українською культурою. Дружив із Володимиром Івасюком, плідно співпрацював з поетами й ансамблями. А в «Арніки» і «Чарівних гітар» вийшли платівки з піснями на його музику.

Разом із Рибчинським Екімян створив «Вишневу сопілку» та «Сонячний дощ». Мелодії Екімяна часто наслідують весільні танцювальні мотиви. «Сонячний дощ» відсилає до обряду заручин.

Композитор, який ще у 1964 році написав музику до легендарних «Тіней забутих предків», сформував модерну авторську візію українського фольклору, зокрема карпатського. Співпраця Мирослава Скорика з поетом Олександром Вратарьовим була тривалою та плідною.

Їхні «Три трембіти» звучали у різних версіях: соул-фанк — у «Кобзи», джаз-рок із фанковими мотивами — у «Водограю» (1970-ті), стильний чуттєвий соул — в Іво Бобула (1982); всі три — з виразними етноелементами.

Медитативна шестихвилинна балада, присвячена роздумам про плинність життя. Сьогодні пісня найбільш відома у версії Ігоря Білозіра у супроводі «Ватри». Саме цей запис 1981 року став саундтреком до нуару Філіпа Сотниченка про українські 1990-ті — «Ля Палісіада».

Михайло Гринишин написав «Вівці мої, вівці», натхненний виконанням Соломії Крушельницької однойменної народної пісні. Спочатку його авторську версію виконували хори, а на початку 1960-х вона набула популярності завдяки солістам Дмитрові Гнатюку та Миколі Кондратюку.

Володимир Яцола писав пісні для ансамблів «Гуцулочки» та «Беркут» на вірші поетів, зокрема Миколи Кубика. «Гей як сонце спати ляже» не з тих хітів, що лунають на кожному застіллі. Водночас це дуже колоритна пісня, творець якої глибоко занурений у народну традицію і вміє скомпонувати так, щоб захотілося в танок. Звучання народних інструментів і проста гармонія в приспіві впливають на слухача підсвідомо.

Володимир Яцола навчався в Івано-Франківському педагогічному інституті, де разом із Галиною Кушнірук заснував ансамбль «Гуцулочки», ставши його музичним керівником. «Гуцулочки» швидко стали популярними, перемагали на республіканських та всесоюзних фестивалях, гастролювали Радянським Союзом та за кордоном. У цих турне обов’язково вимагали включати до репертуару пісні російською мовою. За спогадами друзів, Яцола обурювався: «Де ви чули, щоб гуцули співали російською?».

У 1979 році «Мелодія» випустила платівку «Гуцулочок». У тому ж році 25-річного Володимира Яцолу вбили в одному з парків Івано-Франківська. Крім того, безслідно зникла папка з нотами, яку композитор мав при собі. Яцола загинув буквально через пів року після того, як був знайдений повішеним у лісі Володимир Івасюк. Трохи старший і вже відомий колега був його творчим покровителем, Яцола часто приїжджав до Івасюка у Львів.

Нині «Анничка» віруситься в Тіктоку — завдяки своїй легкості, грайливості й безтурботності. Та нам варто пам’ятати, яку ціну платили митці за те, що творили українською, — щоб цінувати це й не допустити повторення.