Коли говорять про поняття зла у Ганни Арендт, зазвичай згадують «банальність зла». Воно постає в її знаменитій книзі «Айхман у Єрусалимі» (1963). У ній вона малює образ «звичайної» та «банальної» людини, яка стає виконавцем злочинів нацизму.Утім, не менш важливою є рефлексія Арендт у її більш ранній книзі «Джерела тоталітаризму» (1951). Тут вона говорить про поняття «радикального зла», яке «постало у звʼязку із системою, в якій усі люди стали однаково зайвими» (superfluous).
Поняття «радикальне» може означати відсилання до Канта — який розумів це поняття не так, як ми сьогодні, а як таке, що вкорінене (verwurzelt) у нашій природі. Але також це може означати й екстремальне зло — таке, яким його мислять вожді тоталітарних суспільств, що бачать себе істотами «поза межами добра і зла», людьми «з того краю» моральності, і в цьому сенсі вони ніби «трансцендентні» щодо моральності. Вони частково — в іншому світі.
В «Айхмані» Арендт малює іншу картину: Айхман, як вона каже, не є ані Яґо, ані Макбетом; Айхман чинить зло передусім тому, що не думає, — він є просто елементом бюрократичної системи, який виконує свою роботу.
Поняття радикального та банального зла, на перший погляд, суперечать одне одному. Радикальне зло — метафізичне та диявольське; банальне зло — маленьке, несубʼєктне, побутове, щоденне. Однак між цими поняттями насправді є глибинний звʼязок. Вони є різними сторонами зла, різними частинами його тіла.
Голокост, Голодомори, колоніальні злочини і те, що зараз відбувається в російській війні проти України, — це індустріалізація зла. Це масштабізація зла. Це промислове збільшення його кількості.
Шекспірівські Яґо і Макбет усе ще працюють з індивідами. Вони знищують індивідів. Маючи справу з індивідами, вони прагнуть знищення конкретних людей, яким вони дивилися в очі.
Кадр з фільму Джоела Коена «Трагедія Макбета» 2021 року
ХІХ, ХХ та ХХІ століття принесли інший масштаб. Люди дивляться на інших людей крізь посередництво мап, статистики, екранів та діаграм. Зло індустріалізується. І більше: зло віртуалізується та інформатизується.
Для реалізації зла в індустріальну епоху недостатньо бути поганцем. Недостатньо бути позаморальною «великою людиною» романтизму чи «надлюдиною» ніцшеанства. Треба мати тих, хто це зло виконає. Треба мати машину з втілення зла. Треба мати інфраструктуру знищення. А її продукують модерна держава та її бюрократія.
А хто такі ці носії банального зла? Це люди, які самі себе вважають зайвими. Які вважають себе замінними. Це люди, які ніколи не кажуть: «Якщо не я, то хто?». Це люди, які кажуть: «Якщо не я, то завжди буде хтось інший». Це люди, які живуть у логіці: «Я є замінною функцією; якщо мене не стане, цю функцію виконуватиме хтось інший; але те, що я роблю, завжди відбуватиметься, бо я — замінний. І завжди буду замінений».
Радикальне зло бажає зробити зайвими всіх інших; банальне зло готове саме стати зайвим. Обидва діють разом. Це різні сторони зла, частини його тіла.
***
Чому варто цю ідею банальності зла розглядати тільки в привʼязці до ідеї радикальності зла?
Тому що банальність — це не характеристика зла, це характеристика втілення зла. Ти мусиш мати багато банальних виконавців, щоб перетворити свою некрофільську фантазію про масове знищення на реальність масових знищень.
Але саме зло може бути і банальним, і цікавим. Зло може звабити — зваблює воно аж ніяк не банальністю; воно зваблює насолодою переступу. ХІХ століття це дуже добре відчуло: воно часто вважало, що зло зваблює вільних.
У цьому темний бік свободи: її не варто плутати з благом. Свобода є лише можливістю блага — як вона є і можливістю зла. Без свободи благо не є можливим — але свобода сама собою має бути запліднена цінністю, щоб породити благо.
У цьому велика помилка Сартра: він побачив у людині лише свободу. Він ідентифікував людину з істотою, що здійснює розрив у бутті, поріз у космосі. Гайдеґґер вважав, що людина (або її трансцендентальний аватар, Dasein) — це істота, в якій відкривається буття. Людина — це просвіт, воронка, в якій відкривається буття, — і тому, власне, вона вже не є людиною, вона є цим оком буття в самого себе, вона є розкриванням-буття, Da-sein.
Сартр теж вирішив подивитися на людину як на воронку, але вже не буття, а того, що зветься “ніщо”. Людина для Сартра — це не істота, в якій розкривається буття; це істота, в якій розкривається ніщо. «Людина — це буття, через яке у світ приходить ніщо», — пише він. Здатність людини заперечити буття, в яке вона закинута, яке їй навʼязане, є її здатністю до цього «ніщо», її здатністю використати його для своїх цілей, перетворити ніщо на інструмент для дії. Це і є знамените Сартрове néantisation, одне з найбільш неперекладних слів в історії філософії. Свобода — це «можливість людської реальності виділити гормон ніщо (secreter un néant)».
Але ідентифікуючи людину зі свободою, а отже, із силою заперечення, Сартр не зрозумів важливої речі: ця свобода завжди прямує до буття. Вона ніколи не живиться тільки негацією, тільки бунтом, тільки запереченням; вона ніколи не є тільки порізом. Вона магнетизується буттям — уже наявним, або ще лише уявним, і тільки буття перетворює цю свободу на «свободу-до», тобто на тяжіння, на нову гравітацію, на спокусу.
І друга річ, якої не розумів Сартр. Перетворення на ніщо, «неантизація» — це насправді страшно. Коли заперечення стає слугою твердження, коли Мефістофель є лише однією з рук Господа, коли ти розриваєш з одним буттям, щоби прямувати до іншого — ми живемо в реальності стерпній, в реальності нормального людського чистилища. З надією колись відчути себе всередині якогось раю.
Але буває навпаки — коли сила заперечення сильніша за силу буття. Коли воронка «ніщо» розростається на лиці буття — і вже стає великою раною, великою чорною дірою. Коли не ніщо є слугою буття, а буття стає слугою для «ніщо»; буття використовується лише як інструмент знищення, як інструмент пожирання небуттям усього живого — ось тут зʼявляється царство зла. Ось тут добро стає лише хитрістю зла, а буття — лише хитрістю цього «ніщо». Ось тут не Мефістофель промовляє, що він частина сили, що завжди прагне зла, але завжди чинить благо, — а сам Бог, хитаючись на своєму троні, посеред буревію, як Шекспірів Король Лір, раптом розуміє, що він, сам він — лише частина сили, що завжди прагне блага, а чинить тільки зло.
Чи знав Сартр таке ніщо? Чи впізнав він його в нацизмі, під час якого він жив? Навряд чи. Чи продовжив би він розвивати свою філософію «ніщо», якби розумів, що таке справжнє ніщо? І що таке справжнє зло?
Бо зло — це не creative forces of destruction, a-là Шумпетер. Це не заперечення заради ствердження. Зло — це ніщо заради ніщо. Зло — це заперечення заради заперечення. Деструкція заради деструкції. І навіть більше: це ствердження заради заперечення. Це поневолення буття і увʼязнення його на службу до «ніщо».
Велика чорна воронка, яка розростається там, де колись було обличчя.
Арендт бачила це зло на власні очі. Вона знала, що зло — це воронка заміщення. Не лише прагнення замінити одне буття на інше, а прагнення, щоб цей безупинний вихор заміни стирав у нас будь-яку памʼять про буття. Зло — це коли ти вважаєш, що будь-кого можна замінити. Це коли ти вважаєш, що тебе може замінити будь-хто. Зло — це ставлення до інших тільки як до засобів.
Зло породжує суспільство зайвих людей. Ганна Арендт про це знала теж.
Матеріал створено за сприяння Goethe-institute в Україні з нагоди 120-ліття з дня народження Ганни Арендт.
