Ганна Арендт залишається і сьогодні взірцем інтелектуальної чесності та безкомпромісності. Вона була, можливо, першою серед інтелектуалок, хто на повен голос сказала те, що не наважувалися говорити навіть найрозумніші, найсміливіші й, здавалося б, найбільш моральні чоловіки. До неї були й інші впливові інтелектуалки — передусім Едіт Штайн, Сімона Вейль. Але саме Арендт багато в чому стала зразком для наслідування для сучасних інтелектуалок — таких як Марта Нусбаум, Джудіт Батлер, Енн Еплбаум та інших. Наскрізною ідеєю мало не всіх творів Арендт, яка привертає до неї живий інтерес, є те, що влада має бути відокремленою від насильства.
Це питання і зараз турбує нас: чому людина, інституція, держава надто часто зриваються до застосування насильства і чи можуть для цього бути якісь неусувні підстави? Макс Вебер створив концепцію легітимного насильства, але чи може насильство бути легітимним? Чи може воно базуватися на згоді? Арендт вважала, що на згоді базується влада, а не насильство, яке вона завжди називала ґвалтуванням. В усіх своїх модифікаціях — від відвертого до замаскованого — чорна діра насильства вислизає від визначень, але має бути взята під контроль завдяки встановленню дієвої опозиції насильству — справжньої влади, яка для досягнення згоди не потребує примусу.
Чим є свавільне насильство? Чи зумовлене воно нашим тваринним минулим, яке залишається нашою основою, чи воно є характерним проявом специфічної людської психології — садизмом, жорстоким розширенням сугестії, прагненням домінування чи ще чимось? Чи є насильство радикальним злом, яке живе у людині? І досі точаться гострі суперечки на цю тему. Саме тому потрібна аргументація Арендт, яка давала на ці запитання безкомпромісні відповіді. Адже прояви насильства, вчиненого людиною, є настільки розмаїтими, що їх не завжди легко відрізнити від проявів інших феноменів — випробування, змагання, визнання тощо. Найбільш складними і водночас найбільш небезпечними є випадки, коли насильство перестають відрізняти від згоди. І саме від цього чітко застерігала Арендт.
На перший погляд, інтуїтивно саме згоду розглядають як природний антипод насильства. Адже якщо є згода, то для чого ж тоді звертатися до насильства? Для чого примушувати тих, хто сам хоче спілкуватися, нехай навіть у пасивному або страждальному статусі? Справді, зазнавати можна не лише чогось неприємного — зазнавати можна і задоволення. І ось тут починаються парадокси. Леопольд фон Захер-Мазох і Зиґмунд Фройд познайомили нас із реальністю, у якій навіть зазнавання болю для когось може бути задоволенням — наприклад, якщо це біль, якого завдає людина, яку кохаєш. Отже, бувають також токсичні стосунки — і вони можуть бути не таким уже й рідкісним явищем. У сучасному світі масових комунікацій навіть великі суспільства все частіше жертовно віддають себе у руки політиків-популістів — і потім отримують дивне і збочене задоволення від деструктивних результатів нарцисичної політики цих популістів. Моральній резигнації і пасивній агресивності мазохізму Ганна Арендт протиставила свою філософію активної дії, яка виходить із природної схильності до самоврядності кожної особистості, з її життєвої сили — «натальності». Однак, виявилося, що і дія може бути активно деструктивною, може бути маніпулятивною, причому нахабно маніпулятивною.
Хитромудрий і підступний цезаризм, який викрив і типологізував Лео Штраус, нині уже не є замаскованою маніпуляцією кровожерливого тирана, який дурить і ґвалтує свій народ та безжально нищить сусідні народи, а виглядає мазохістською, а то й суїцидальною грою самого народу з власною долею. Цілком свідомо й авантюрно, а то й навіть захоплено широкі соціальні маси витинають цей макабричний танок разом зі своїми тиранами-цезарями — це обопільна згода тирана і маси, згода на деструктивність. Ці маси лише віднедавна здобули власну суб’єктність, як засвідчив Хосе Ортеґа-і-Ґассет, — але вже застосовують її так, що, імовірно, втрачають більше, аніж тоді, коли не були суб’єктами. Здавалося би — ось вона, повна згода народу на насильство: як і не одне століття тому, у сучасній Росії новий «цар» веде на самозгубну бійню мільйони своїх громадян, але сьогодні вони вже у своїй масі обожнюють, а не проклинають його за це! Щось подібне відбувалося й у нацистській Німеччині. Ганна Арендт дала точний аналіз того суспільства — і цей аналіз працює і для пояснення нинішнього російського безумства. Активна громадянська позиція людини має не лише протистояти деструктивним внутрішнім, але й деструктивним зовнішнім потягам, а для цього активні громадяни мають єднатися довкола згоди творити, а не руйнувати. Об’єднання рівноправних творчих громадян Арендт називає «ізономією», яка є цілком життєздатною, оскільки тут свою згоду не відчужують одні й не ґвалтують інші.
Однак нині людство вийшло на наступний щабель сюрреалізму: всі ті суспільні феномени, які класики сучасної філософії сумлінно фіксували як симптоми соціальних патологій, та супутні цим феноменам психологічні злами, які позначали крихкість сучасної структури особистості, здавалося б, неминуче ведуть до катастрофічного поглиблення внутрішньої моральної кризи сучасного суспільства. Але попри те, що сьогодні навіть дитина бачить, як усі ці патології підхоплює глобальний вихор політичної та економічної дестабілізації і як усе це зливається в одну апокаліптичну картину, її не бажають бачити із «широко заплющеними очима» дорослі. Моральну сліпоту виявляють не лише більшість сучасних академічних дослідників і майстрів художнього пера, але й «сторожові пси демократії» — журналісти. Тому Арендт закликає не покладатися на експертів та інші еліти, а застосовувати власний критичний розум, продовжуючи справу емансипації розуму, проголошену Імануелем Кантом.
У вихорі глобальної турбулентності насильство урядів, корпорацій і окремих харизматиків світові ЗМІ видають за благо уже не через цинічне відкидання хоч якихось згадок про згоду і не через ситуативне виправдання відвертого ґвалтування усіх свобод і прав людини. Сьогодні ЗМІ у режимі пропаганди все більше подають насильство як єдиний порятунок людства — просто це насильство має бути щирим і відкритим! Нині це називають метамодерном, або «новою щирістю». Насильство подається як ініціація нової постапокаліптичної доби: виживуть нібито лише ті, хто здатен покірно стерпіти усе — і водночас бути готовим самим стати свавільно насильними, долучившись до ґвалтівної більшості. Адже тепер насильство подають не як антипод згоди, а як її важливий здобуток. Це вже не дозоване і регламентоване легітимне насильство — сучасне насильство здобуває панівні позиції саме через свою повну самодостатність і тотальність. Якщо зникає приватне — то нібито уже й насильство перестає бути насильством, адже тоді ніби й нема кого ґвалтувати: усі дії є лише способом самовідтворення тотальності.
Насильство суспільної системи тоді подають як винагороду за згоду. Пропаганда перевертає істину догори дриґом: згода тепер нібито потрібна не для опору насильству, а навпаки — щоби якомога ширше відкрити йому ворота. Зло подають як благо, яке просто нібито не впізнають із першого погляду. Але по суті нас змушують визнавати чорне білим. Що масштабніша така інверсія моральної оцінки насильства, то легше подати його як нібито вище благо, то більше і глибше перверсивне заміщає собою нормальне. Але тотальне насильство може бути лише результатом тотальної згоди. Цей тоталітаризм зла і зло тоталітаризму теж викриває Арендт. Адже цей тоталітаризм виходить не просто з покори, а з відмови від свободи змінити світ, зробити його кращим. А свобода якраз і полягає у виході за межі тотальності — у відмові від визнання над собою насильства тотальності.
Арендт виступала за мир і проти війни. Війна несе смерть, а смерть Арендт вважала найбільш антиполітичним феноменом. Політика утверджує владу через згоду громадян, війна ж нищить громадян, позбавляючи їх цієї можливості. Війна забирає не лише життя громадян, але і їхнє право на вільне виявлення своєї згоди.
Матеріал створено за сприяння Goethe-institute в Україні з нагоди 120-ліття з дня народження Ганни Арендт.
