Студія онлайн-освіти EdEra і медіа про культуру «Сенсор» обʼєдналися, щоб розповісти про «Універсальний журнал» — ілюстрований місячник, що виходив у Харкові майже сто років тому. На читачів чекає 10 рекапів про 10 номерів журналу, які розкажуть, що там було цікавого, покажуть візуальні матеріали, дадуть контекст епохи та пояснять, чому ж ми про нього говоримо у 2024 році.
Останніми роками 1920-ті привертають все більше уваги, активно повертаються в інфопростір та навіть задають тренди. Наприклад, реп-мюзикл «Ти [Романтика]» став подією, про яку дискутують у соцмережах, на сторінках видань і за барними стійками. Його авторів запрошують на ефіри та шоу, а сам мюзикл ставлять на сцені, де він проходить з аншлагами. Фільм «Будинок “Слово”: Нескінчений роман» викликає полярні реакції: від обурення до щирого захвату. Є окремий проєкт «Наші 20-ті» від видавництва «Темпора» та літературознавиці Ярини Цимбал, який фахово і сучасно популяризує українську літературу першої половини XX століття уже довгий час. Перевидають твори того періоду в серіях класики: хочете — ось цукеркова палітурка, хочете — ось стриманіше видання, а тут, погляньте, — літературний коментар та новознайдені твори. Вишиванки, колекції одягу чи аксесуарів, аматорські відео та серйозні розвідки — це все свідчить, що нам є чим надихатися і на що опертися.
Як і коли творилась класика?
Спробуймо зазирнути в минуле та уявити, як і коли творилася ця класика. Оскільки машини часу ми не маємо, то доведеться скористатися традиційними джерелами: спогадами, листами та іншими згадками. Ще одним джерелом є преса. Термін придатності газетних історій доволі короткий, журнали залишаються «свіжими» трохи довше, а потім цікавлять хіба колекціонерів чи дослідників. Але вони зберігають у себе на сторінках важливі моменти та віддзеркалюють суспільні тенденції.
20–30-ті роки XX століття — це доволі химерний та бурхливий час. Як писала дослідниця Олена Орлик, журнальна періодика в Україні за 20-ті роки пройшла повний шлях становлення. На сторінках і в редакційних колегіях цих видань встигли побувати митці, прізвища яких ви могли бачити у шкільній програмі чи у тестах з історії України. Наприклад, Валер’ян Підмогильний опинявся на одних сторінках з Остапом Вишнею, Михайль Семенко міг сусідити з Павлом Тичиною, а Микола Хвильовий опікувався, щоб було де друкуватися. Художні тексти, які зараз входять у шкільну програму, часто публікувалися на сторінках часописів. Чи принаймні згадки про них. У ті роки журнали творили спершу стихійно, а потім викристалізовували форми та структуру.
Як зазначає дослідниця Олена Орлик «в 1928 році розвиток журнальної періодики сягнув своєї найвищої межі. Тоді видавалося 412 її назв, загальним тиражем 18 910 примірників. Це були журнали з найрізноманітніших питань науки і техніки, освіти і культури, літератури та історії, сільського господарства та медицини для різних категорій читачів, враховуючи їхній соціальний статус, освіту, вік, стать». Але всі експерименти були під невсипущим оком комуністичної партії.
Джерела обкладинок журналів: «Нова генерація», «Нове мистецтво» — chytomo.com; «ВАПЛІТЕ» — csamm.archives.gov.ua; «Гарт» — escriptorium.karazin.ua
Політика українізації упродовж 1924–1931 років теж дала простір для появи нових видань, цікавих експериментів, літературних пошуків і знахідок. За такий короткий час встигло спалахнути й згаснути чимало яскравих проєктів. Частина з них зникла не через те, що авторам захотілося змін, а через цензуру та втручання радянської влади. Деякі люди, кого зараз ми впізнаємо на сторінках підручників, переходили з редакції в редакцію, вигадували різні формати та сперечалися. Ви точно чули про журнали «ВАПЛІТЕ», «Нова генерація», «Гарт» чи «Нове мистецтво». Тоді вони були актуальною періодикою, а тепер є ще й свідченням того, як жили люди 100 років тому.
Покоління, що жило і працювало в той час, дійсно строкате. Але повернімося до перевідкриття історії тих 20-х у цих 20-х. Я хочу розповісти вам про кількох людей, чиї постаті останнім часом привертають так багато уваги, та один із їхніх знакових журнальних проєктів.
Харків, 1928
Уявіть собі: Харків, 1928 рік. Місто гуде, живе, звикається з новими порядками і підлаштовує нові порядки під себе. З міського аеропорту (ґрунтова злітно-посадкова смуга на північній околиці міста за міським парком, в Сокольниках) вперше запускають міжнародний рейс «Харків — Тегеран». Дзиґа Вертов в осінньому місті знімає епізод своєї культової «Людини з кіноапаратом», прем’єра фільму відбудеться в Києві вже в січні 1929 року. У місті створюють Український фізико-технічний інститут (зараз Харківський фізико-технічний інститут), який починає займатися дослідженнями у сфері ядерної фізики й фізики твердого тіла. А Олександр Довженко вже встиг представити «Звенигору», фільм, знятий на основі сценарію Майка Йогансена та Юрія Тютюнника, які з титрів потім щезнуть, але то інша історія.
Фото Харкова у 1920-х роках із сайту vogue.ua
Якраз зводять будинок «Слово», формуються нові жанри, триває українізація, довкола вирує життя. Відходять та з’являються тенденції, загоряються та зникають зірки, а одна дружня компанія збирається на чай з варенням та вирішує, що треба робити своє медіа. Ще одне, таке, як оті закордонні «меґезіни», щоб стильно, сучасно та для широкої аудиторії.
Було так: Майк Йогансен та Левко Ковалів заманили Олексу Слісаренка, спокусивши чаєм з варенням, подумали, поговорили і запропонували Юрію Смоличу редакторство в новому виданні. Попри неоднозначність постаті самого Смолича (про це буде більше в рекапі першого номера), завдяки його книжкам спогадів можна дізнатися багато деталей, зокрема й цю історію.
На його сторінках з’являлися різноманітні жанри: нариси, репортажі, наукова фантастика, детективи, сатира. Тут можна було й почитати огляд закордонної преси, і дізнатися, що там новенького показуватимуть у кіно чи ставитимуть у театрі, прочитати про акторів та акторок, познайомитися ближче з іншими митцями, порозгадувати ломиголовки та подивитися на силу-силенну фото та щедрі ілюстрації. Сам журнал — і загалом період наших 1920-х — досліджує Ярина Цимбал, пишучи про цікаві знахідки як у своїх наукових роботах, так і в матеріалах різних медіа, зокрема в проєкті «Екземпляри XX», а ще у власному телеґрам-каналі «Наші 1920-ті».
«Універсальний журнал» або «УЖ»
Історія створення тих 10 номерів «УЖа» так і проситься на екран. Уявіть собі мінісеріал на кшталт «Ранкового шоу», тільки в редакцію до Йогансена приходить Хвильовий, який не дуже прихильно поставився до створення журналу, і каже щось схоже на: «І оце заради цього вся ця метушня? Але так, ось моє, публікуйте». А потім і Микола Куліш не проти публікацій, хоч спершу не дуже тішився появі такого несерйозного журналу, який постійно жартує. Та ще й несмішно. 10 номерів прекрасно вклалися б у 10 серій про мандри, нові літературні твори, театральні прем’єри, винаходи та розваги. А ще експерименти з версткою та художньо-технічним оформленням, формою та змістом. Так і хочеться зазирнути в замкову шпарину та підглянути за редакційними нарадами. Дізнатися, яким був той Харків 1928–1929-го.
Наш спецпроєкт допоможе поглянути на «УЖ» ближче. Розгорнути, погортати, почитати найцікавіше з кожного з 10 номерів. Кожен з них вартує окремої уваги. На сторінках можна відчути подих часу на фото знайомих місць. Побачити, як Підмогильний описує свій свіженький роман, який для нас уже є класичним твором. Як редакція підробляє підпис Сосюри. Як репортери блукають харківськими книгарнями та роблять огляд на вітрини. Тут чекають морські мандри та суперечки про суспільну мораль, театральні прем’єри та розмови про мистецтво, літературні анкети, в’їдливі зауваження, головоломки та цікаві дизайнерські рішення.
Про кожен з 10 номерів «Універсального журналу» або «УЖа» (оновлюється):
1.Перший номер «Універсального журналу»
2. Другий номер «Універсального журналу»
3. Третій номер «Універсального журналу»
4. Четвертий номер «Універсального журналу»
5. Пʼятий номер «Універсального журналу»
6. Шостий номер «Універсального журналу»
7. Сьомий номер «Універсального журналу»
8. Восьмий номер «Універсального журналу»
9. Девʼятий номер «Універсального журналу»
10. Десятий номер «Універсального журналу»
11. Довідка про творців «Універсального журналу»
Джерела:
Орлик Олена. Журнальні видання України 1917—1920 років як джерело історії української преси. Вісник Книжкової палати. 2008. № 5. С. 34–37
Цимбал Ярина. «УЖ» — радісне дзеркало нашої бадьорої епохи. Читомо
Міжнародний аеропорт «Харків» – один з найважливіших об’єктів столиці Слобожанщини. Регіональна мережа трансферу технологій
Людина з кіноапаратом. Сторінка фільму на сайті Всеукраїнського фотокіноуправління. Довженкоцентр
Звенигора.Сторінка фільму на сайті Всеукраїнського фотокіноуправління. Довженкоцентр
Творчині проєкту:
авторка текстів — Марія Стахів
випускова редакторка — Марина Губіна
літературна редакторка — Ніка Чулаєвська
дизайнерка — Євгенія Олійник
верстка — Алла Рибіцька
комунікація у соцмережах — Вікторія Компанієць, Вероніка Купецька
продюсерка з боку «Сенсора» — Анастасія Євдокимова
продюсерки з боку EdEra — Юлія Юдіна, Катерина Чепурко
